Без стійких зв'язків із центром держава розпадається на автономії, втрачає свою єдність. Економічні зв'язки центру і територій на принципах єдиного економічного простору є найважливішою умовою цілісності країни. Центр формує певну соціально-економічну сферу, у рамках якої території, що мають визначену законом самостійність, вирішують свої внутрішні завдання, делегують центру функцію формування і зміцнення єдиної грошової системи на чолі з єдиним емісійним банком - Центральним банком держави. Вони відмовляються від встановлення будь-яких митних бар'єрів і покладають на центр завдання встановлення і збереження єдиної митної території країни. Центр бере на себе відповідальність за вільний, не обмежений ніякими кордонами і рамками, рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, зрозуміло, на теренах держави.
Важливий економічний зв'язок між центром і територіями реалізується на лінії встановлення центром єдиної податкової системи з багаторівневою ієрархічною структурою. Введення місцевих податків надає можливість місцевим органам влади отримати економічні важелі поліпшення соціально-економічної ситуації на їх території. Такий принцип формування бюджету є важливою умовою єдності країни і надання широких прав територіям.
Територія як частина держави бере участь в народногосподарському розподілі праці та постачає продукцію галузей спеціалізації для народногосподарських потреб. Виконуючи це завдання, територія, у свою чергу, може розраховувати на гарантоване постачання продукції і сировини, необхідних для її життєдіяльності.
Між центром і територією мають бути тісні зв'язки щодо розв'язання проблем екології. Багато з цих проблем, епіцентр яких знаходиться на певних територіях, мають глобальний характер, а тому не піддаються вирішенню лише силами цих територій. Зв'язки між територіями і центром у вирішенні екологічних, а також соціально-демографічних проблем у ринкових трансформуваннях посилюватимуться і в майбутньому.
Основні умови, яких слід тут дотримуватись, полягають в такому:
не допускати руйнування вже створених галузей спеціалізації в економічно розвинутих територіях, забезпечуючи при необхідності їх повне і всебічне перепрофілювання;
не змінювати номенклатуру товарів, що виробляються галузями спеціалізації, без узгодження з центром;
активно створювати виробництва, зорієнтовані на розв'язання суто місцевих завдань, переважно в економічно відсталих районах, вільних від спеціалізації;
досягати приблизно однакової забезпеченості об'єктами соціальної інфраструктури різних областей за рахунок підвищення самостійності у формуванні територіальних ресурсів.
Світовий досвід свідчить, що близько 60% усіх прибутків залишається в бюджеті територій. Це пов'язано з найважливішим принципом ринкової економіки - будь-яка, навіть найнижча, ланка економічної і територіальної структури країни самостійно заробляє і витрачає кошти. Однак очевидно, що ці ланки мають внаслідок об'єктивних причин різні стартові можливості щодо реалізації даного принципу. Тому одне з основних завдань владних структур різного рангу в перехідний до ринкових відносин період якраз і полягає в забезпеченні умовно однакових стартових можливостей. Засобами при цьому виступають інвестиції, субсидії, дотації, податкові пільги, що знаходяться в компетенції місцевої представницької влади.
Проблема вирівнювання - це проблема розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів. Процеси розподілу і перерозподілу властиві не тільки командно-адміністративній, але й ринковій економіці. Наприклад, федеральний бюджет Канади поділяється на дві частини, перша частина йде на загальнодержавні потреби і міжрегіональні програми, друга розподіляється між регіонами лише за одним критерієм. Таким є розмір потенційно можливого національного прибутку на душу населення. На основі даного показника вирішується проблема економічного вирівнювання районів.
Слід підкреслити, що прагнення до вирівнювання є потужним чинником, який визначає єдність держави. Річ у тому, що відцентрові тенденції посилюються, коли штучно культивується превалювання одних територій і He-обґрунтовано вилучається прибуток, зароблений іншими. Принцип нерівності, що насаджується таким чином, зумовлює відхід тих територій, які вважають себе обділеними або мають за експертною оцінкою можливість (внаслідок акумуляції у себе ресурсів, що раніше віддавались центру) забезпечити більш динамічний розвиток і високий рівень життя.
Неможливість абсолютної рівності економічного розвитку територій пояснюється відповідними обставинами.
По-перше, немає абсолютно однакових районів за потенціалом природних (у тому числі, й за наявністю корисних копалин), людських та інших ресурсів. Урахування відмінності цих потенціалів - об'єктивна вимога при виробленні стратегії економічного розвитку. Принцип економії суспільної праці обумовлює пріоритетний економічний розвиток тих територій, які мають для цього у своєму розпорядженні більш сприятливі об'єктивні умови.
По-друге, соціально-економічна диференціація районів певною мірою пов'язана з перевагами транспортного положення, наявністю природних ресурсів, але нівелюється за допомогою системи оцінок відповідних ресурсів. Однак урахування трудомісткості і дефіцитності ресурсів хоч і вирівнює умови господарювання на відповідній території, але не може й не має забезпечувати повної рівності. Не може тому, що в умовах ринкової економіки лише невелика частина цінового механізму перебуває в руках реальних органів влади. Не повинне тому, що існує небезпека втрати стимулів прискорення економічного розвитку в тих територіях, де воно об'єктивно потребує менших витрат суспільної праці.
Поняття "центр" зрозуміле для всіх, а от "територія" - не зовсім, адже сьогодні ми звикли до таких понять, як "область", "місто" (державного, обласного і районного підпорядкування), "селище" і "село". Натомість всі розвинені в економічному відношенні держави мають дещо інший поділ, який відповідає меті ринкової економіки. Так, у США - штати, в Німеччині - землі і т.ін. Розвиток ринкові економіки в Україні змусить Верховну Раду, Уряд і Президента перейти до визначення територій України з наданням їм відповідних прав. Поділ України на території - прерогатива законодавчих органів України, але умовно можна визначити такі території: Західну, Центральну, Північну, Східну, Південну і республіку Крим.
Економіка територій - це система суспільних відносин, що складають систему управління у межах територіального поділу держави і являють собою сукупність взаємозв'язаних ланок та зв'язків, які забезпечують її стійкість на макро- і мікрорівні та цілісність. Економіка територій потребує визначення в широкому та вузькому аспектах. У широкому значенні це система не тільки виробничих відносин, а й форм і методів організації виробництва та комплексного управління територією. У вузькому значенні - це не що інше, як комплекс галузей з виробництва товарів і надання послуг на відповідних територіях (у містах, селищах, селах). Запровадження ринкових відносин на відповідних територіях, як і взагалі у державі, відбувається в умовах боротьби старого й нового, у їх поєднанні і суперечностях. Основою суперечностей є потяг до старого, відпрацьованого роками розвитку галузей, виробництв, технологій тощо. Ринкова економіка натомість потребує найширшого використання і швидкого впровадження знань і досвіду через нові виробництва зі створення конкурентоспроможної продукції і надання послуг. Вона базується на впровадженні методів управління, розробці принципово інших техніки і технологій, які не поступаються зарубіжним аналогам. Такий концептуальний підхід до старих і нових структур і систем на рівні і територій, і держави прискорює відмирання або зменшення ролі старих відносин і дає змогу створювати нові відносини, нові виробництва, нові сфери економічної діяльності та системи управління.
Ринкова економіка як система охоплює виробничі, фінансові, кредитні та суспільні відносини, які виникають і розвиваються на всій території держави. У процесі розвитку трансформаційних процесів в економіці держави розпочинається процес економічного вирівнювання територій.
Економічна політика територій базується на економічному вирівнюванні міст і районів на основі спеціалізації виробництва як промислової, так і сільськогосподарської продукції відповідно до потреб ринку та ринкових відносин. Тому для розвитку виробництва необхідні такі форми організації в підприємствах і сільському господарстві, які б відповідали змісту ринкових перетворень, а це потребує значної підтримки і вдосконалення тих форм організації, які сприяють розвитку виробництва та його прибутковості.
Для того щоб успішно розвивалась економіка, і передусім виробництво, необхідно постійно:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економіка розвитку» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Формування системного механізму державного управління територіями“ на сторінці 4. Приємного читання.
