Органи управління повинні мати відомості не тільки щодо складових і рівня ціни на продукцію, що випускається на їх території, але й стосовно матеріальних витрат, заробітної плати, витрат на природні ресурси і в остаточному підсумку прибутку. Без такого поділу на складові ціна товарів буде виконувати лише облікову функцію, а не стимулюючу. Ціна служить економічною базою для наукового обґрунтування рівнів використання матеріальних, природних, трудових ресурсів і коштів, що відраховуються в бюджет.
Особливого розгляду в умовах ринкових відносин заслуговують біржові ціни, регульовані попитом і пропозицією. У зв'язку з цим діяльність біржі має обмежуватись номенклатурою товарів, що нею реалізуються. Зокрема, орган управління визначає номенклатуру і обсяг реалізації, використовуючи систему гнучкого оподаткування комерційних прибутків.
Товарообмін в Україні здійснюється на основі цінової еквівалентності. Еквівалентний лише той обмін, який за однакових умов виробництва забезпечує гарантований рівень кінцевого споживання.
Нееквівалентний обмін - це не що інше, як фактичне привласнення результатів праці одного підприємства іншим. Такий обмін викликає деформацію економічної структури, послаблює зацікавленість у праці. Вартість додаткової праці, що вивозиться в інші регіони, через низьку її норму в ціні товарів підприємства підлягає поверненню безпосереднім виробникам через систему оподаткування і по каналах перерозподілу фінансових ресурсів. Соціально гарантований рівень споживання на території забезпечується за рахунок реальних доходів населення, які формуються відповідно до суспільно необхідних витрат праці і сумарної ціни суспільного продукту.
Система господарського управління має бути висококоординованим централізованим механізмом досягнення конкретних цілей економічного і соціального розвитку, а сама структура управління повинна забезпечувати планування, координацію формування довгострокових цілей і інвестиційну політику. Функціонування цієї системи управління здійснюється на основі постійних контактів між службовцями муніципальних органів і працівниками приватного сектора, націлених на досягнення взаємоприйнятного підходу до довгострокового економічного і соціального розвитку держави.
До речі, структура господарського керування повинна бути знеособлена, раціональна, гнучка, спеціалізована, контрольована і ефективна. Вона має включати в себе підсистеми ринку і цін, управління та узгодження інтересів. Перша з цих підсистем забезпечує розвиток виробництва товарів і послуг, друга - ієрархію у виробництві суспільних благ і послуг, а третя - договірні відносини.
Кожна приватна фірма стоїть на "трьох китах": керівники, робітники і акціонери. Тому в структурі апарату управління мають бути представлені всі ці групи в законодавчих і виконавчих ланцюгах системи.
Економічна політика структури керування територією повинна спрямовуватись на стимулювання прямої конкуренції, особливо в тих сферах, де ціна, технічний рівень і якість є визначальними параметрами.
Поряд з економічними, в управлінні мають використовуватись і протекціоністські методи, які можуть охоплювати, за оцінкою фахівців, приблизно 35-40% господарського обороту.
Має витримуватись певний баланс між великомасштабними підприємствами, торговими компаніями і банками та дрібними і середніми фірмами. Економічне і соціальне планування націлюється не на те, щоб розробити детальний проект плану, а на те, щоб визначити напрямок економічного і соціального розвитку. Планування має включати ретельно розроблений набір важелів (тарифи, контроль за інвестиціями, урядову закупівлю, податкову політику і фінансові позики) впливу на промисловість, сільське господарство та інші галузі. Планування має передбачати економічну активність і спади в розвитку нових і традиційних галузей та виробництв. У цьому плані економічні методи регулювання господарської діяльності підкріплюються нормативними актами, що посилюють відповідальність за порушення економічних методів регулювання. Крім того, необхідне розширення прав органів управління в питанні застосування їх на всій території за напрямками.
Перший напрямок пов'язаний з налагодженням виробництва. На нашу думку, повинні реалізовуватись проекти, які представляють інтерес для територій і вимагають акумуляції їх сил і економічних можливостей на основі тісного виробничо-економічного партнерства. До такого напрямку можна віднести, наприклад, організацію зональних ринків товарів тривалого користування і культурно-побутового призначення. Досвід показує, що визначення асортименту випуску товарів з урахуванням лише внутрішніх потреб буває економічно невигідним і не дозволяє створити технічно забезпечене виробництво, засноване на сучасних технологіях. Наприклад, недоцільно організовувати виробництво машин, холодильників та інших побутових товарів, які виробляються на підприємствах інших територій, оскільки це може призвести до дублювання виробництва.
Тим часом на основі координації дій декількох територій в рамках великого економічного простору, хоча, можливо, і за допомогою державної підтримки, можна створити умови для розширення асортименту і випуску продукції з урахуванням перспектив розвитку ринку територій.
Другий напрямок - це комплексне використання рекреаційних ресурсів. Рекреаційні об'єкти, що створюються, можуть бути використані для організації як вітчизняного, так і іноземного туризму. В цьому випадку залежно від частки в інвестуванні витрат по створенню необхідної інфраструктури для освоєння рекреаційних об'єктів можна отримувати прибуток у гривнях та інвалюті.
Третій напрямок - розвиток автодорожнього господарства державного або місцевого значення з відповідним автосервісом. В умовах інтенсивного розвитку автоперевезень пасажирів і вантажів особливо актуальними стають питання технічного вдосконалення доріг, їх облаштування заправними станціями, готелями тощо. Очевидно, що розв'язання цих проблем силами окремих місцевих органів влади нереальне, оскільки вимагає об'єднання зусиль і економічних ресурсів декількох зацікавлених територіально-адміністративних утворень.
Четвертий важливий напрямок - це екологія, зокрема охорона відкритих водоймищ і лісів.
П'ятий напрямок - взаємодія у створенні фінансово-кредитної системи для надання кредитів, а також строкової допомоги з бюджету для "розвантаження" сезонних пікових ситуацій.
Вважаємо, що тут було наведено найважливіші напрямки взаємодії в розв'язанні актуальних соціально-економічних та інших проблем.
Однак при цьому слід пам'ятати, що ніхто з місцевих органів влади та навіть міністерства і Уряд суб'єктами ринку в даному випадку не можуть бути. Всі ці форми зв'язку реалізуються не між ними, а між підприємствами і підприємницькими структурами. Функції як центральних, так і місцевих органів влади покликані всіляко сприяти їх розвиткові і діловій активності.
Якщо економічні зв'язки між територіями розвиваються на рівноправній і взаємовигідній основі, то вони не тільки не шкодять їх самостійності, а, навпаки, зміцнюють її. Підприємства самі шукають найбільших постачальників і споживачів продукції. Завдяки зростанню виробництва збільшується розмір надходжень до бюджету місцевої адміністрації. Якщо ж місцеві умови такі, що витрати на виробництво відповідних товарів перевищують витрати на їх закупівлю, то органи влади орієнтуються на включення цих товарів в інтенсивну систему товарообмінних зв'язків.
Таким чином, міжтериторіальні зв'язки, що встановлюються на добровільній основі, не тільки не знижують самостійність, але, навпаки, сприяють її підвищенню.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економіка розвитку» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Формування системного механізму державного управління територіями“ на сторінці 3. Приємного читання.
