Розділ 6

Вже сонце вийшло високо на небі, а козаки ще спали.

Дід Охрім давно вже зварив для гостей снідання, обійшов своє господарство, був у пасіці, коней напоїв, до хлопця навідувався, а вони спали, мов убиті.

Їм спалося дуже добре. Під черешнею сонце їх не пекло.

В повітрі було тихо, без вітру, повітря тремтіло на сонці. Бжоли бреніли на деревах, збираючи мед. У такому то й вік проспати можна. Старий воркотів незадоволений: нінащо козацтво звелося, сплюхи та й годі, — а далі не втерпів, та й гукнув їм над головою:

—  Ану, панове товариство, вставайте, пани йдуть!

Карпо з Максимом схопились відразу на ноги.

—  Які пани? Де! Що? — питають заспані.

—  Егеж! от налякав!.. то я так жартував лиш, щоб скоріше прокинулись. Панів чорт мав, звідкіля їм тут взятися, — а поки що вмийтеся та снідати ходіть.

Охрім повів їх недалеко своєї оселі. Тут плило з скелі чисте, як кришталь джерело й спливало до великого кам’яного басейну, звідки відпливало малим потічком в долину. Над потічком стояла якась невеличка будівля.

Козаки залюбки вмилися холодною водою.

—  Гарна в тебе вода, діду...

—  Без цього я б тут і години не всидів. Та воно, ніде правди діти, такої балки на всій Україні другої немає...

—  А се ж що за будівля така?

—  Млиночок поставив.

—  І млиночок? — здивувався Карпо...

—  Хіба ж на базар за борошном піду?

—  А зерна звідкіля береш?

—  Землю орю, та й збираю, що Бог уродить...

Звідси пішли до домівки. По дорозі стрінули в загороді