Розділ 6

—  Богу дякувати.

—  Кому ти все те покинеш? — питає Карпо.

—  Кому ж би? Людям. Коли геть постаріюсь, то приймака візьму. Може одного з тих, що їх виховав, а може кого-небудь...

Зайшли під високу гору. З неї виступали велетенські камні, між якими росли густо кущі калини, дикої рожі та тернини. Долом росла висока ліщина.

Старий розхилив кущі понад струмочком. Козаки пішли з кіньми за ним і зайшли в печеру, куди тік струмок. В печері було темно, хоч око виколи. Йшли навмання по воді потока, що журчав по камінчиках. Довго так ішли, не кажучи ні слова, а все вниз.

— Чи не ведеш ти нас, діду, в пекло?

Старий не відповів нічого, аж ось побачили здалека світло дня, яке щораз більшало. Коли прийшли на край, сонце вже зійшло високо. Вони мимохіть позатуляли очі долонями. З сього боку сходило сонце й осліплювало своїм яскравим промінням.

—  Чи втрапили б сюди до мене?...

—  Господь з тобою! Хто б сього сподівався хто б туди відважився зайти!

—  Се річка Інгул, а решту порадьте собі самі, бо мені пора вертатись. Щасливої дороги!

Охрім вернувся назад в печеру, а за ним почалапав у воді його вірний пес.

—  Ото чудасія! — каже Максим до Карпа...