Розділ 7

Коли старий вернувся до своєї оселі, то вже було близько полудня. Сонце стояло вже високо й дуже пекло. Охрім почув здалека плач хлопця, який в одчаю бігав і кликав діда.

—  Остапику, не плач, дитино, я зараз прийду.

Хлопець кинувся бігти на його голос. Біля нього біг пес, а ззаду бігло біле козятко, мекаючи.

Хлопець, побачивши діда, дуже зрадів, прибіг до нього, припав до його руки.

— Куди ти, діду, ходив? Я прокинувся, а тебе не було. Шукав скрізь, і в садку, й у пасіці, й на леваді, й у стайні. Я налякався й плакав.

—  Недобре, дитино моя, лякатись і плакати. Усюди б Бог, котрий нас оберігає... Чи ти вмієш молитися?

Вмію, мене ксьондз учив, замковий капелян...

—  Ну, гаразд, я такої молитви не вмію, але я тебе навчу своєї, козацької...

—  А коли поїдемо до мами? — спитав хлопець.

—  Поїдемо, але перше виберемо мед та завеземо мамі, вберемо яблук, груш, — треба мамі гостинця привезти...

—  То вибираймо мед сьогодня, а завтра поїдемо...

—  Бжоли ще не наробили меду, бо ще їм не пора...

Від цього часу настало для Охріма нове життя. Мав з ким говорити. Хлопець ходив усюди з ним. Мами вже не згадував. Про козаків раз лиш спитав, де вони ділися. Охрім пояснив, що вони поїхали на Січ, і став його дитячому розумові пояснювати, що таке Січ, хто такі козаки, й чого вони на світі хочуть.

Від того поволі крапля за краплею, змінювався в хлопця світогляд. Він переконався, що козаки, то не такі люди, що їх усіх треба б вішати та на кіл садовити...

Охрім розказував йому, звідки козаки взялись, говорив про татар та турків, як вони на Вкраїну набігали, людей в ясир брали, мучили, як козаки відбивали невольників, билися з татарвою, з турками... Хлопець прислухувався до тих оповідань, жалів над недолею невольників.

А далі Охрім став йому розказувати про панів, що також людей мучили, гнобили...

Хлопець пригадував собі те, що в своїм дитинстві бачив на замку в свого батька. Він бачив, як людей гнобили, мучили на кіл сажали. Тоді він не розумів защо. Йому казали, що се мужики, хзми, що їм так І треба. Та нагадав собі й те, як мама не раз просила за тих хамів батька, як батько гримав на маму й реготався, як він сього реготу лякався дуже, а мама плакала, й він її жалів. Все те нагадував він собі тепер і став переконуватися, що тим людям робили кривду, що так не повинно бути.

Ціле літо спав хлопець на свіжому повітрі, купався в ставку, бігав, живився простими, невибагливими стравами. Від того зовсім перемінився. З колишнього блідого, мов полотно, хлопчини виростав здоровий, румяний хлопець з загорілим лицем.

Минуло літо, настала осінь. Старий мав роботи від ранку до ночі. Ховав пні з бжолами, збирав овочі, молов зерно на борошно, квасив капусту, приготовлявся до зими. Його комора наповняляся припасами.