Розділ 4

Пан Овруцький розіслав зараз гонців по всій Україні, що хто б привів йому його синка цілого й здорового, то пан заплатить за нього стільки дукатів, скільки він заважить.

Від сього часу в замку в Красноставцях усе перемінилося. Пани не приймали гостей. На замку стало тихо. Відправили військо, музикантів і співаків.

Служби залишили лише тільки, щоб в пригоді можна оборонитися та обслужити гармати. Пан Овруцький змарнів, не брала його ні їда, ні сон, ні забава

По цілих днях ходив засмучений, мов хмара, по пустих покоях, по саду, де любив в добру погоду пересиджувати на самоті, особливо в тім місці, де зчинилося таке нещастя. Говорив мало, ні в що не втручався. До себе нікого не пускав. Часами брала його страшенна лютість. Тоді реготався, бив кулаками в стіл, або в стіну й проклинав гайдамаків. В таку хвилину небезпечно було до нього наближатися.

Від тої переміни красноставчанам стало трохи легше жити. Не було на замку стілько дармоїдів, то й видаток був менший.

Знов же пані Овруцька оселилася в одній кімнаті замкової башти й звідси дивилась крізь вікно цілими днями на околицю, виглядаючи, чи не вернеться її дитина. Сюди ій приносили їсти, бо сходити вниз вона не хотіла. Сидить, було, цілими днями біля вікна та все молиться. Се нещасте вважала вона за кару, допуст божий за ті злочинства, які чинив її чоловік над бідним народом. Вона те бачила, вона те осуджувала, та не мала сили спинити. Тому-то благала вона своїх селян, щоб не проклинали її дитини. Своє нещастя приймала покірно, молячись Богу за здоровля своєї дитини та про щасливий її поворот.

Обіцяна паном Овруцьким нагорода не зосталась без наслідків. Згодом стали до замку приходити з малими хлопцями різні люди. Приходили жиди, цигани, баби, ведучи з собою малих хлопців.

Тоді пані з тремтячим серцем збігала з башти вниз. Пан виходив з своїх покоїв, та їх надії показувалися марними. Вкінці панові надокучило таке обдурювання й він звелів одного жида за брамою повісити.

Одного разу вирушили пани на гайдамаків, розбили якусь малу ватагу й піймали кількох. Пан Овруцький, дізнавшись про те, запросив до себе панів, почастував їх гарно і випросив собі пійманих гайдамаків, яких велів замкнути до льоху. Пан Овруцький від разу змінився. Став веселий, говіркий, наче б з мертвих устав.

Коли гості роз’їхались, він вийшов на подвіря й казав вивести вязнів. Страх, як вони виглядали: помучені, голодні, скривавлені, ледве на ногах стояли. Побачивши таких, пан Овруцький зареготався страшне, аж усім кров у жилах стигла. Приступив до них і став любенько, солодко розпитивати їх, звідкіля вони й чиї. У бідолах прокинулась надія. Ось трапився добрячий пан, що їх випросив від лютих панів, може, на волю пустить...

Вони йому все розповіли по щирости та стали дякувати.

— Я вже, мої любенькі та кохані — ха-ха-ха, придумав для вас долю, хі-хі-хі, що мені ще не так дякуватимете — ручуся вам, що будете мною задоволені — та й знов регочеться...

— Кржиштофе! сюди! — кликнув пан, і перед ним з’явився прислужник, що справував колись-то на замку ремесло ката...

—  Сьогодні видерти їм по три паси з плечей — ха-ха-ха, а на завтра я впять розпоряджусь...

Гайдамаки второпіли. Такого кінця вони не сподівалися.

Тут кинулися до них помічники ката, поздирали з них латані сорочки, попривязували до стовпів і стали дерти живу шкуру. Почувася страшенний крик.

А пан стоїть собі, узявся в боки й регочеться.

Тоді сталося щось несподіване. Пані Овруцька дивилася в вікна башти бачила всю ту роботу, не знаючи з разу, до чого воно йде. Та як побачила ненависного Кржиштофа коло роботи, не втерпіла. Збігла вниз і напалася на чоловіка.

—  Ти, нелюде, звірюко, мало тобі кари божої? Хочеш неодмінно стягнути гнів божий на голову нашої дитини? Я наказую: перестань і вели тих нешасних пустити на волю...