Розділ «VII»

— То сховайте свою дiжку в пазуху, а кухля менi купiть, бо ви не дитина, — сказала Мотря.

— Овва! Гаращо розпустила своїх дiтей, як зiнських щенят. Не дiждеш. — сказала Кайдашиха.

— Коли так, то й я вам оддячу! — сказала Мотря. При тих словам вона побiгла в Лаврiнову хату, вхопила з полицi горшка i хрьопнула ним об землю. Мелашка i Лаврiн тiльки рота пороззявляли. Мотря вибiгла з хати. Мелашка за нею.

— Коли так, то й я зугарна до московської закуцiї, — закричала Кайдашиха i як несамовита вбiгла в Мотрину хату, вхопила з припiчка здорову макiтру та — хрьоп нею об землю.

Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволiла.

— О, стонадцять чортiв вам з Мелашкою разом! За таку макiтру я знаю як вам оддячити! — закричала Мотря, блiда, як вiск. Вона вскочила в Лаврiнову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купi горшкiв, що сохли на лавi. Горшки застогнали; черепки посипались додолу.

Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полицi, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались з полицi, як яблука з яблунi, неначе земля тряслася.

Кайдашенки так здивувались, що їм здалося, що молодицi зовсiм показились. Лаврiновi спала на ум думка, чи не покусала часом матерi скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому здалось, що до Мотрi вже приступає. Але глянули вони, що з полицi сипляться горшки, а з мисника миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо насилу поборов матiр i одняв од неї кочергу. Лаврiн висмикнув з Мелащиних рук рогача i спас живоття трьом полумискам.

Всi три молодицi насилу дихали. Вони разом верещали, гвалтували, лаялись. Клекiт у хатi був такий, що не можна було нiчого розiбрати.

— Ти — змiя люта, а не свекруха! — кричала Мотря. — Буду я чортова дочка, коли не розiб'ю тобi кочергою голови.

— Хто? Ти? Менi? Своїй матерi? — сичала Кайдашиха. — Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш менi, своїй матерi? Карпе, вiзьми вiрьовку та повiсь її зараз у сiнях на бантинi, бо як не повiсиш, то я їй сама смерть заподiю.

— Карпе, вiзьми налигача та прив'яжи на три днi свою матiр серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три днi собаки брешуть, нехай на неї три днi вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає, — верещала Мотря.

— Що ти кажеш? Щоб мене мiй син, моя кров, та прив'язав налигачем серед вигону на смiх людям? — сичала Кайдашиха. — Ось я вiзьму мiшка та напну тобi на голову мов скаженiй собацi, бо ти нас усiх перекусаєш.

Кайдашиха витягла з-пiд лави порожнього мiшка й кинулась до Мотрi.

Карпо тiльки очi витрiщив i не знав, кого слухать: чи вiшати жiнку, чи прив'язувати налигачем матiр.

— Ти злодiйка! Ти покрала в нас яйця! — кричала Кайдашиха й кинулась до Мотрi з мiшком у руках.

— Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цiлий рiк. Я на тебе робила, як на пана панщину, — кричала Мотря.

— А чом же ти мене не кидала, коли тобi було в мене погано? — пищала Кайдашиха. — Чом тебе чорти не понесли на Бассарабiю або за границю?

— Овва, через таке паскудство та оце тiкала б за границю! Тiкай сама хоч пiд шум, пiд греблю! — гвалтувала Мотря. — Ти злодюга, ти вiдьма!

— Хто? Я? Я вiдьма? Я злодюга? — сичала Кайдашиха. — Ось тобi на!