Розділ «VII»

Карпо з Лаврiном та з Кайдашихою пiшли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворi коло волостi.

Волость присудила Лаврiновi та матерi батькiвське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась i наробила крику пiд волостю.

Од того часу мiж Кайдашенками й їх жiнками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лаврiном та з Кайдашихою i перестали заходить до їх у хату.

— А що, Мотре, виграла? Здобрiй тим, що тобi волость присудила, — дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.

— Дражнiть уже, дражнiть, як ту собаку, — говорила Мотря i трохи не плакала от злостi.

Обидвi сiм'ї насторочились одна проти другої, як два пiвнi, ладнi кинутись один на другого. Треба було однiєї iскорки, щоб схопилась пожежа. Та iскорка незабаром впала поперек усього на смiття.

Раз уранцi Мелашка вимела хату й половину сiней, обмела коло своєї призьби, змела до порога та й пiшла в хату за рядюгою, щоб винести смiття на смiтник. Саме тодi Мотря вибiгла з сiней i вглядiла коло порога смiття. Смiття було пiдметене аж пiд Мотрину призьбу.

— Доки я буду терпiти од тiєї iродової Мелашки! — крикнула Мотря на весь двiр; вона вхопила деркача та й розкидала смiття попiд Лаврiновою призьбою.

Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, смiття розкидане геть попiд її призьбою й по призьбi.

— Хто це порозкидав смiття? — спитала Мелашка в Мотрi.

— Я розкидала: не мети свого смiття пiд мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, — сказала з злiстю Мотря.

— А зась! Не дiждеш ти мене смiттям годувати. Нагодуй свого Карпа, — сказала Мелашка i почала змiтати смiття докупи до порога.

— Не мети до порога, бо менi треба через порiг ходити! — ляснула Мотря.

— Авжеж, велика панi. Покаляєш, княгине, золотi пiдкiвки, — сказала Мелашка.

— Не мети до порога, бо вiзьму тебе за шию, як кiшку, та натовчу мордою в смiття, щоб удруге так не робила, — сказала Мотря.

Мотринi слова були дуже докiрливi. Мелашка спалахнула од сорому.

— А, ти, паскудо! То ти смiєш менi таке говорити? Хiба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобi мовчатиму? — розкричалася Мелашка. — То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобi, ось тобi!

I Мелашка пiдкидала смiття деркачем на Мотрину призьбу, на сiни, на вiкна, аж шибки в вiкнах дзвенiли, а що було мокре, те поприставало до стiни.

Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподiвалась од Мелашки такої смiливостi й спочатку не знала, що казати.

— То це ти так! То це та, що од свекрухи втiкала?