Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення

• потреби у повазі (у самоповазі, визнанні, схваленні родини, друзів, колективу, у високому соціальному статусі тощо);

• потреба в самореалізації, самоактуалізації (в освіті, спорті, особистісному зростанні, науковій та іншій творчій діяльності, створенні прекрасного, участі в художній самодіяльності тощо).

А. Маслоу вважав, що потреби мають ієрархічну структуру і задовольняються послідовно в тому порядку, в якому вони перераховані. Насправді це не завжди так, а швидше відповідає раціональній поведінці людини.

За мірою задоволення економічних потреб у певній країні за конкретний період часу виділяють:

• абсолютне (потенційно можливе) задоволення потреб, що визначається за умови повного й ефективного використання усіх факторів виробництва за відсутності безробіття;

• дійсно можливе задоволення потреби формується з урахуванням рівня використання усіх факторів виробництва, що фактично склався;

• платоспроможне (фактичне) задоволення потреб ви­значається за умови задоволення платоспроможного попиту населення.

Фактичне задоволення потреб відбиває досягнутий рівень їх задоволення.

Потреби задовольняються в процесі створення і споживання певних благ. Благо — це усе те, що може задовольнити якісь потреби людей, тобто вироблені продукти і послуги, а також дари природи.

Існує багато класифікаційних ознак благ. Так, залежно від джерела походження розрізняють економічні і неекономічні блага. Економічні блага — це матеріальні продукти і послуги, що створюються в процесі виробництва, а також вільний час працюючої людини. Їх кількість і доступність залежать від масштабів і ефективності виробництва в конкретній країні і/або в країнах-експортерах. Неекономічні блага — це дари природи, що є часто необмеженими, дармовими. До них відносять сонячне світло, сонячну енергію, енергію вітру, сніг, повітря, природну вологу і тому подібне.

Рівень задоволення потреб населення країни і його добробут знаходиться в прямій залежності від рівня розвитку економіки й ефективності соціально-економічної політики, що проводиться в країні. Розрив за рівнем задоволення потреб населення між країнами величезний. Так, у 2011 р. у США на 1000 осіб, здатних за віком управляти автомобілем, доводилося більше 900 машин, в Західній Європі — більше 600, а в Індії — менше 10. На одне американське домогосподар­ство припадає в середньому більше двох телевізорів, тоді як у Ліберії і Уганді телевізор є менше, ніж в одному домогосподарстві з десяти [4].

Потреби людей є джерелами економічних інтересів. Економічний інтерес — це прагнення до якнайповнішого і най­ефективнішого задоволення усвідомлених економічних по­треб окремої людини, колективу, соціальної групи, населення окремої країни, певного об’єднання держав, світової спільноти. Між економічними інтересами перерахованих суб’єктів, як правило, існують суперечності. Як відомо, суперечності є двигуном прогресу. В умовах капіталізму особливо гострими бувають суперечності між інтересами людей різних класів: мільярдери; мільйонери; середній клас; люди, що знаходяться за межею бідності. Це призводить до серйозних конфліктів між ними, які в умовах сучасної кризи стали дуже частими навіть у промислово розвинених країнах. Наприклад, у США у вересні 2011 р. зародився рух під девізом «Захопимо Волл-стріт», який швидко поширився на багато інших держав. Масові страйки робітників і службовців, маніфестації спричиняють величезні збитки економіці країни. Але робітники і службовці, як правило, домагаються повного або часткового задоволення своїх вимог. Велику роль у вирішенні таких конфліктів відіграє уряд країни і профспілки.

У будь-який момент часу найбільш різноманітні і великі по­треби, а отже, й економічні інтереси існують на рівні окремих людей. Проте суспільні інтереси на рівні окремого регіону, країни, певного об’єднання держав, світової спільноти вимагають, наприклад, здійснення заходів із захисту довкілля, з подолання наслідків стихійних лих. Для цього виділяються великі ресурси, що знижує можливості задоволення потреб окремих людей і суперечить їх економічним інтересам, хоча і спрямовано на створення громадських благ. При цьому наводяться дані, що на жителя країни з дуже високим рівнем задоволення потреб припадає в 30 разів більше викидів діоксиду вуглецю, ніж у країні з низьким рівнем задоволення потреб.

Це є однією з причин виникнення сумнівів серед економістів у доцільності економічного зростання для країн, що досягли високого добробуту населення і передусім для США. Як другий вагомий аргумент висувається твердження, що саме економічне зростання не розв’яже проблему бідності, оскільки вона є проблемою розподілу, а не виробництва [5, с. 391—392]. Аргументи дуже переконливі на користь, можливо, не повної відмови від економічного зростання, але його обмеження з урахуванням обмеженості багатьох природних ресурсів (нафта, природний газ, питна вода, корисні копалини) і необхідності піклуватися про майбутні покоління людей.

Наприклад, Кіотський протокол був підписаний у м. Кіото (Японія) у кінці 1997 р. на додаток до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, а потім ратифікований більшістю країн світу. У ньому країни визначили для себе зобов’язання по обмеженню або скороченню викидів на період з 1 січня 2008 р. по 31 грудня 2012-го. За цей період планувалося понизити сукупний рівень викидів шести типів газів на 5,2 % у порівнянні з 1990 р. Не підписали протокол тільки Андорра, Афганістан, Ватикан, Сомалі, Сан-Марино.

До кінця 2009 р. протокол був ратифікований 192 країнами, на які сумарно доводиться 63,7 % загальносвітових викидів. Але при цьому США не ратифікували цей протокол, а Канада вийшла з нього, хоча на ці країни припадає значна доля загальносвітових викидів парникових газів.

На конференції ООН зі зміни клімату в 2011 р. була досягнута домовленість про продовження дії Кіотського протоколу до прийняття нової угоди. Кіотський протокол став першою глобальною угодою про охорону довкілля, яка ґрунтується на ринковому механізмі міжнародної торгівлі квотами на викиди парникових газів [6].

Досягнутий рівень задоволення економічних потреб значною мірою визначає добробут населення країни. Добробут відбиває забезпеченість населення необхідними послугами, матеріальними і духовними благами. Він вимірюється показниками, що характеризують рівень життя населення.

Серед таких показників можна використати індекс люд­ського розвитку (ІЛР), розроблений ООН, що отримав широке визнання. При підрахунку ІЛР враховуються три показники: рівень валового національнохо доходу (ВНД) на душу населення країни в доларах США; середня очікувана тривалість життя; рівень грамотності громадян (середня кількість років, витрачених на навчання і очікувана тривалість навчання).

Так, за даними за 2011 р., зі 187 країн світу Україна ви­явилася на 76-му, Білорусь — на 65-му, Російська Федерація — на 66-му, Куба на 51-му місці [7]. Середня очікувана тривалість життя в Україні в 2010 р. знизилася до 74 років проти 77 років у 1990 р., а рівень ВНД — до 6530 дол. проти 8020 дол. у 1990 р.