Розділ 2. Цілі економічної діяльності людини та суспільні форми організації їх досягнення

Продуктивні сили К. Маркс визначив як особисті і речові фактори виробництва у своїй сукупності і взаємодії. Під фактором (від лат. factor — що робить, що виробляє) у зазначеному контексті розуміють один з основних ресурсів виробничої діяльності підприємства й економіки в цілому (земля, людина, підприємницькі здібності тощо). Нині в економічній літературі продуктивні сили визначаються як система всіх факторів виробництва, головним серед яких є людина, яка забезпечує ефективне їх використання і взаємодію. При цьому обґрунтовано наводиться більша кількість факторів виробництва, як це було показано в підрозділі 5.3:

• природні ресурси (земля, корисні копалини, нафта, газ, ліс тощо);

• людина з її розумовими, фізичними здібностями, навичками і компетенціями (основний фактор);

• засоби виробництва, які включають предмети праці (сировина, матеріали) і засоби праці;

• паливно-енергетичні ресурси;

• підприємницькі здібності;

• науково-технічний прогрес;

• інформація.

У сучасних умовах рівень і темпи розвитку продуктивних сил у країні залежать від рівня освіти, розвитку науки і науково-технічного прогресу, управління на макро- й мікрорівні, енергетичної бази, автоматизації виробницт­ва, кваліфікації і компетентності працівників, вживаних технологій.

В економічному словнику наведено таке визначення технології: «Технологія — це спосіб перетворення речовини, енергії, інформації в процесі виготовлення продукції, обробки і переробки матеріалів, зборки готових виробів, контролю якості, управління». Вона втілює в собі методи, прийоми, режим роботи, послідовність операцій і процедур, засоби виробництва, що використовуються. Сукупність технологічних операцій утворює технологічний процес. Сучасна економічна наука використовує термін «технологія» і в таких поєднаннях, як «технологія навчання, освітнього процесу, лікування, управління».

Економічні відносини включають сукупність техніко-економічних, організаційно-економічних і соціально-економічних відносин у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільного продукту.

Техніко-економічні відносини — це відносини стосовно виробництва та удосконалення речових та інтелектуальних складових продуктивних сил.

Організаційно-економічні відносини — це відносини стосовно суспільного розподілу і кооперації праці, галузевої структури економіки, управління суспільним виробництвом, організаційно-правових форм підприємств, а також розвитку на них спеціалізації, концентрації, комбінування, диверсифікації, конверсії виробництва. Вони безпосередньо залежать від рівня розвитку продуктивних сил і у свою чергу істотно впливають на їх розвиток. Сукупність продуктивних сил і економічних відносин утворює спосіб виробництва.

Соціально-економічні відносини складаються із відносин власності на засоби виробництва, а також відносин розподілу, обміну і споживання виробленого суспільного продукту. Основою соціально-економічних відносин прийнято вважати пануючу форму власності на засоби виробництва. Важливу роль тут покликана зіграти і система оподаткування як інструмент перерозподілу доходів, а також соціального захисту населення.

Дуже важливу функцію повинна виконувати третя підсистема економічної системи: спосіб участі державних органів у координації і управлінні економічною діяльністю і соціальною відповідальністю суб’єктів господарювання в країні (господарський механізм). Нині соціальна відповідальність підприємств полягає в забезпеченні комфортних, безпечних умов праці і гідної її оплати для свого персоналу, а також у неприпустимості виробництва і реалізації продуктів, що є небезпечними для моралі, життя, здоров’я, майна людей і довкілля.

Країни, які за допомогою державного регулювання економіки забезпечили достатньо високу соціальну її спрямованість, не допустили великого розшарування населення на дуже багатих і тих, що знаходяться за межею бідності, краще без соціальних потрясінь долають сучасну затяжну економічну кризу. До таких країн належать, наприклад, Швеція, Норвегія, Австралія, Німеччина, Франція, Південна Корея, Японія, Фінляндія.

6.3. Власність як системоутворювальний елемент економічних систем

Загальновизнано, що головною ознакою власності є не конкретний її об’єкт, а відносини між людьми з приводу використання цього об’єкта і результатів використання. Власність, або відносини власності — дуже багатогранна і складна категорія, вивченням якої протягом багатьох років займається економічна, юридична та інші науки. Виникнення відносин власності припускає наявність об’єктів, суб’єктів і юридичних прав власності. До об’єктів власності відносяться: земля, природні ресурси, засоби виробництва, робоча сила, грошові кошти, цінні папери, об’єкти інтелектуальної власності, (винаходи, ноу-хау, комп’ютерні програми, товарні знаки і т. п.), інші матеріальні й нематеріальні блага.

Суб’єкти власності — це фізичні і юридичні особи (підприємства, організації, об’єднання громадян), держава, органи місцевого самоврядування і тому подібне.

Власність має економічний і юридичний аспекти. Юридичний аспект власності полягає в регулюванні відносин власності у будь-якій країні державними законами та нормативними документами за допомогою встановлення певних прав власності. Завдяки цьому учасники відносин власності наділяються певними правами й обов’язками. Відносини власності виникають лише за умови існування не менше двох суб’єктів.