Розділ 1. Загальні засади економічної науки

У фундаментальній праці К. Маркса «Капітал» відображено діалектику розвитку капіталістичного суспільства, усебічно проаналізовано все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, подано визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, з огляду на теоретико-економічні аргументи.

Маржиналізм, ХІХ ст. В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія — маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Об’єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що відбувались в цей час у суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково технічного прогресу. Серед цих змін — перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування нових, складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (англ. marginal — граничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея — дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на різних рівнях — фірми, галузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною революцією» в економічній науці. Серед відомих представників цього напряму — Г. Госсен, Й. фон Тюнен, Ж. Дюпюї, О. Курно, К. Менгер, Ф. фон Візер, Е. Бем-Баверк, А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Кларк, К. Вікссель, В. Парето.

Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалася у 70-ті рр. ХІХ ст. (К. Менгер, Ф. фон Візер, Е. Бем-Баверк). Її характерні методологічні особливості: ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; використання в якості головного об’єкта дослідження не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; визнання домінування споживання над виробництвом.

У 90-х рр. XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембриджська економічна школа, засновником якої був Альфред Маршалл. Ця школа започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний.

У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і «теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Маршалл запропонував замість понятття «політична економія» поняття «економікс», визначаючи її як науку, що вивчає людство в його повсякденному житті; ця наука розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра пов’язана з придбанням і споживанням матеріальних складових добробуту.

Неокласичний напрям, кінець ХІХ ст. Характеристиці прин­ципів неокласицизму у різних формах та варіантах його вияву приділяється багато уваги у західних і вітчизняних джерелах. Зокрема, слід згадати праці таких авторів, як М. Блауг, Кеннет Дж. Ерроу, Е. С. Фелрс, Мюррей Мілгрейт, Джон Харсані, Джон Ітуелл, Ральф Дарендорф, Філіп Кейган, Тоні Аспромургос, Олівьє Жан Бланшар, Петер Груневен, А. В. Бузгалін, А. І. Колганов, С. С. Дзасаров, С. М. Меншиков, Г. X. Попов та ін.

Основні парадигмальні положення неокласицизму сформульовані цими дослідниками так:

• в онтології (структурі суспільного буття) — суспільство складається не з соціальних верств, груп і класів, а з самодостатніх індивідів;

• епістемологія (теорія пізнання) — майбутнє передбачуване для окремого індивіда, отже, прогнозування, розрахунки з боку якогось суспільного центру, зокрема держави, не потрібні;

• антропологія (вчення про природу людини) — неокласика виходить із гіпотези «раціональної економічної людини», яка наділена видатними обчислювальними здібностями, що дозволяє їй визначати можливі варіанти розподілу основних змінних економіки, внаслідок чого стає можливим максимізувати очікувану корисність.

Кейнсіанство, ХХ ст. У 30-х рр. XX ст. дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу як на ринку товарів, так і на ринку праці та ринку капіталу. Наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами у збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подолання криз.

Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій — Джона Мейнарда Кейнса. У роботах Кейнса розглянуто національне капіталістичне господарство в цілому, він оперує переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономікою.

Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати у сфері попиту. На перше місце вчений висунув проблему «ефективного попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, на його думку, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв’язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення. Відповідно до концепції Кейнса «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання та нагромадження.

Поява концепції Кейнса закономірно породила великий резонанс у капіталістичному світі та справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії і економічної політики. Послідовники Кейнса (Е. Хансен, С. Харріс, Ф. Перру, Є. Домар, Р. Харрод) висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського періоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

Неолібералізм, ХХ ст. Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що залежать від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назву монетаризму. Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.