Розділ 1. Загальні засади економічної науки

Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення у теоріях нового напрямку сучасної економічної думки — «раціональних очікувань» та «економіки про­позиції».

Зазначимо, що теорії мікро- та макроекономічного аналізу, синтезуючи концептуальні підходи неолібералізму, монетаризму, кейнсіанства тощо займаються функціонально-факторним аналізом економічних процесів і явищ, тобто пошуком конкретних інструментів, механізмів, методик використання обмежених ресурсів з метою забезпечення усталених темпів економічного зростання як основи та умови економічного розвитку.

4.2. Інституціоналізм, неоінституціоналізм: його роль у розвитку методології економічних досліджень

Інституціоналізм є своєрідним напрямом в економічній науці, оскільки його прихильники в основу аналізу беруть не лише економічні проблеми, але зв’язують їх з проблемами політичними, соціальними, етичними, правовими.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків, критикуючи їх за відмову від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі, а також вчень неокласиків через їх схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Зауважимо, що він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набирав нових рис, змінилося його місце в науці, а ідеї позначилися на поглядах багатьох економістів. Оскільки ідейно-теоретичним основам інституціоналізму притаманні прагматизм та реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, його значення для сучасної економічної науки постійно зростає.

Зауважимо, що ефективна реалізація функцій сучасної економічної науки можлива лише за умов дотримання певних прин­ципів, серед яких передовсім треба назвати принцип методологічного плюралізму, подолання предметної й методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, збагачення понятійного апарату політичної економії, насамперед через поєднання категоріального й інституціонального рівня досліджень основних закономірностей, тенденцій та соціальних форм розвитку економічних систем. Адже інститути, на відміну від системи категорій, які є формами усвідомлення економічних явищ, окресленими в поняттях науки, такими, що відбивають в об’єктах вивчення лише їхні спільні риси, являють собою порівняно стійкий набір правил та організованих практик, які вкорінені у структурах значень і ресурсів, що відносно інваріантні при зміні конкретних індивідів та порівняно стійкі до особливих уподобань та очікувань авторів і до зовнішніх обставин, що видозмінюються.

Поєднання категоріального та інституціонального аналізу не означає відмови від використання категоріального апарату для проникнення в сутність та зміст економічних процесів і явищ, але воно забезпечує перехід політичної економії, економічної теорії в цілому на якісно новий рівень можливостей у сутнісному аналізі, оскільки за допомогою інституціональної методології й інституціонального інструментарію такий аналіз набуває рис конкретності, позбуваючись надмірної абстрактизації. Адже, як зазначав Д. Норт, головна роль, яку інститути відіграють у суспільстві, полягає у зменшенні невизначеності шляхом встановлення стійкої (хоча й не обов’язково ефективної) структури взаємодії між людьми.

Інституціоналісти вже на початку становлення системи своїх поглядів на закономірності економічного розвитку намагалися структурувати та інструменталізувати свою концепцію, що і сьогодні забезпечує їм необхідну методологічну базу аналізу, створює умови для розвитку самої концепції, робить її конструктивною. Зокрема, вже Т. Веблен, один із засновників інституціоналізму, визначаючи об’єкти економічного дослідження, виокремлює низку інститутів, зокрема соціальних, соціально-економічних, економічних, еволюція та взаємодія яких забезпечує власне економічний розвиток, тобто вимагає поглибленого теоретичного аналізу.

Взагалі поняття інститут різні економісти розуміють по-різному. Зокрема, Т. Веблен визначав інститут як поширений (звичний) спосіб думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особистістю, та окремих функцій, що ними виконуються. Він вважав також, що інститути — це «звичні способи реагування на стимули, які створюються обставинами». Оскільки ж обставини постійно змінюються, інститути також мають змінюватися, змінюючи тим самим суспільство. Такі зміни Т. Веблен уявляв як природний відбір найбільш пристосованого способу мислення, процес вимушеного пристосування індивідів до оточення, що поступово змінюється мірою розвитку суспільства та соціальних інститутів, в умовах яких проходить людське життя.

Сучасні інституціоналісти розрізняють поняття інституція та інститут, визначаючи суть першого як звичай, порядок, прийнятий у суспільстві, а другого — як закріплення цих звичаїв та порядків у вигляді закону або установи. На такій основі з’являється розуміння інституту як сукупності формальних і неформальних правил і норм, а також механізмів, що забезпечують їх дотримання (виконання).

Визначаючи економіку як сукупність інститутів, що формують ринки і за допомогою яких ринок діє, підкоряючись певним правилам, інституціоналісти водночас не зводять свій аналіз лише до ринкових інститутів. Т. Веблен, наприклад, розглядаючи «безпосередньо економічні», або «економічні за своїм характером» інститути, як «економічну структуру суспільства», що складається з двох сторін: одна має відношення до «бізнесу», а друга — «до промисловості», говорить про їх нерозривний зв’язок із інститутами соціальними. Останні, в його розумінні, є особливими способами існування суспільства, які утворюють особливу систему суспільних відносин і виступають дієвим чинником відбору та пристосування, в процесі якого відбувається формування переважаючих або панівних типів відносин, тобто економічних інститутів, та духовна позиція суб’єктів цих відносин. Водночас трансформація самих соціальних інститутів, на думку вченого, в основі має сили, повністю економічні за своєю природою.

Отже, інституціоналізм, від самого зародження передбачає розширення рамок політичної економії, збагачення її предмета та методології за рахунок визнання об’єктивного характеру взаємодії економічних і позаекономічних, зокрема соціальних чинників економічного розвитку, та необхідності дослідження їхнього впливу на динаміку, терміни та якість змін економічних інститутів за умов як локальних, на національному рівні, так і глобальних трансформаційних процесів.

Після Другої світової війни відбулося відродження інституціоналізму. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін., що сприяло появі неоінституціоналізму. Серед відомих учених цього напряму — Дж. Гелбрей, Р. Коуз, Дж. Б’юкенен.

Зокрема, Р. Коуз визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. Скорочення трансакційних витрат, отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням.

Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Р. Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод. Якби спонтанний, ціновий механізм не передбачав витрат часу й коштів на пошук інформації та укладання контрактів, то не було б і необхідності в опрацюванні прав власності (юридичних норм). Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб’єктами господарювання — ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти (екстерналії).

В основу теорії суспільного вибору Дж. Б’юкенена покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.

Політику Б’юкенен трактує як обмін, проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна, адже у них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на певні суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тому, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості.

Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Усунути цю нерівність можна за допомогою реформування політичної системи, яке передбачає поширення ринкових відносин на політичну сферу. Політика, таким чином, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.

У цілому, сьогодні інституціоналізм і його новітня течія — неоінституціоналізм, своїми загальнотеоретичними висновками і положеннями безпосередньо впливають на розуміння закономірностей трансформаційних процесів сучасності, сприяючи окресленню та визначенню методології їх досліджень, першорядних кроків зі створення концепції та моделі становлення нової економічної, господарської та соціальної системи в країнах.

4.3. Сучасна політична економія, її предмет і функції