Розділ 1. Загальні засади економічної науки

Наповнення предмета політичної економії у другій половині XX ст. новим змістом, відмінним від змісту предмета «економіки», було природною реакцією на проблеми, спричинені змінами в можливостях розвитку економіки та суспільства, інституціональних форм їх функціонування на сучасному етапі їхнього життєвого циклу. На перший план виходять проблеми взаємодії економіки та політичних чинників, влади, розподілу доходів як основи формування системи мотивації інноваційного типу, природи монополі­стичного капіталізму, взаємозв’язок глобальної економіки та національних людських ресурсів; аналіз, діалектична інтерпретація та пояснення природи суперечностей сучасного капіталізму; соціально-економічні проблеми та наслідки глобальних транснаціональних процесів; моделі соціально-економічного розвитку країни; дослідження ролі інститутів в економічному розвитку тощо.

Безперечно, в розвинених економіках актуальні для економічної теорії проблеми, в межах предмета неокласики, пов’язані з домінуванням функціонально-факторного аналізу поведінки економічних суб’єктів стосовно ефективного використання обмежених ресурсів в інтересах забезпечення сталої динаміки економічного зростання та розвитку, тобто насамперед із пошуком ефективних методів використання природних, фінансових, організаційно-економічних ресурсів. Одна з принципових відмінностей функціонально-факторного методу від сутнісного (якісного) аналізу соціально-економічних відносин полягає у тому, що він передбачає аналіз усіх категорій не з точки зору вертикального причинно-наслідкового зв’язку, а в їх взаємодії як рівнозначних категорій.

Якщо враховувати, по-перше, домінування у структурі сучасних факторів виробництва ресурсів, що забезпечують системний інноваційний розвиток економіки, по-друге, стабільно високий інтерес з боку дослідників теоретичних проблем економічного розвитку до ресурсу соціального, політичного, фактично відбувається повернення до соціально-економічних відносин, відносин власності, принципів і характеру взаємодії економічних суб’єктів, хоча й на основі якісно нової, цивілізаційної парадигми, яка виходить із визнання людини, людини творчої праці, «людини діла» центром інтересів у сучасній економічній системі і водночас її центральною фігурою.

Принципово новим тут є той факт, що формаційний підхід, пояснюючи історичний прогрес, визнає домінантою економіку, а цивілізаційний такою домінантою вважає загальнолюдські цінності. Такий висновок можна пов’язати з тим, що цивілізація, — на думку відомого російського теоретика В. З. Балікоєва, — на відміну від формації пов’язана не стільки з матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами суспільного розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки наявним способом виробництва.

На наш погляд, неокласична економічна теорія, звертаючись до функціонально-факторного аналізу механізмів використання обмежених ресурсів, свідомо чи несвідомо відсторонюється від реальної умови та проблеми їх функціонування, яка полягає в такому: обмеженість ресурсів має, крім природного, технологічного, ще й інституціональний, соціальний або мотиваційний характер.

Якщо визнати необхідність урахування такого підходу, де розуміння причин, чинників і форм прояву обмеженості ресурсів, можна констатувати як право на відхід неокласики від класичної політичної економії у бік надання переваг у предметі дослідження закономірностей суспільного відтворення функціональним зв’язкам, техніко-економічним чинникам забезпечення системної економічної рівноваги, так і підстави для існування як базової структури предмета класичної політичної економії.

Таке твердження, на наш погляд, має право на існування, особливо за сучасних умов «завершення автономії економіки» (Д. Белл), зростання потреб і тенденцій до гуманізації виробництва та суспільства, що вимагає дослідження соціально-економічних причин і чинників впливу на рівень, характер та зміст обмеженості ресурсів, ефективності їх використання саме з боку соціальних мотиваційних чинників такої обмеженості. Такі дослідження, до того ж системного характеру, стають вельми актуальними, бо повертають до наукового життя політичну економію і водночас збагачують її предмет і методологію внаслідок ускладнення процесів економічного і соціального розвитку. Такі категорії, як капітал, праця, підприємництво, власність за своєю сутністю, змістом, функціональними ознаками нагадують у сучасній економічній системі структуру археологічних розкопок у місці тривалого постійного проживання та життєдіяльності людей — скільки шарів ґрунту не знімай, відкривається нова інформація про певний період цієї діяльності, відмінний від попереднього, однак те, що об’єднує всі ці періоди, незмінне у своїй сутності: це діяльність, праця. Те саме відбувається, зокрема, і з категорією капітал — зберігаючи всі сутнісні функції її первинного значення, кожна наступна форма: капітал люд­ський, інтелектуальний, соціальний, політичний тощо свідчить про збагачення, розгортання цієї сутності, функцій, інституціональних форм взаємодії основних суб’єктів економічного життя в напрямі його розвитку й гармонізації.

Таким чином, можна говорити про збагачення предмета сучасної політичної економії. Серед її напрямків виділяють: радикальну (або) немарксистську політичну економію (Дж. Герлі, П. Суїзі, П. Баран, Р. Мілс, Е. Фром, Г. Маркузе, Е. Хант, Дж. О’Коннор), субстантивістську політичну економію К. Поланьї, нову (або конституційну) політичну економію Дж. Б’юкенена (Дж. Б’юкенен, В. В. Чекмарьов) та міжнародну (або глобальну) політичну економію (С. А. Афонцев, В. С. Савчук, Ю. К. Зайцев).

Представники радикальної, або немарксистської, політичної економії предметом дослідження визначають стан і природу суперечностей сучасної економічної та соціальної системи, суспільства в цілому. Серед основних напрямів їх досліджень можна виділити критичну переоцінку неокласики, заперечення можливості внутрішньої трансформації капіталізму, аналіз позаекономічних чинників економічного розвитку. Представники даного напряму створили теорію «економічного надлишку», суть якої полягає у тому, що використання економічної влади монополій та олігополій відбувається лише у власних інтересах. Принципи народовладдя, пряма демократія, розвиток планування державної власності виступають головними умовами формування нового суспільства.

Субстантивістська політична економія Карла Поланьї ви­значає предметом дослідження загальні закони економічного розвитку, сутність і форми взаємовпливів економічних, соціальних і політичних інститутів у процесі формування прин­ципів і механізмів реалізації взаємозв’язків між суб’єктами господарювання. Також у рамках цієї теорії розглядаються основи сутнісних процесів у суспільстві в його історичній трансформації; досліджуються причини конфлікту «між ринком та елементарними вимогами упорядкованого соціального життя», а також можливі шляхи забезпечення свободи людини від поневолення ринком, здатності вільно створювати та формувати суспільство; також розглядаються зміни місця господарства в суспільстві як «дослідження способів інституціонального оформлення економічного процесу в різний час і в різних місцях».

Дж. Б’юкенен у рамках нової, або конституційної, політичної економії визначає предмет конституційної політичної економії як конституційний економічний аналіз, спрямований на пояснення особливостей функціонування альтернативних наборів правових, інституціональних та конституційних правил, які накладають обмеження на здійснення вибору та діяльність економічних і політичних суб’єктів, правил, що визначають структуру, в рамках якої економічні та політичні суб’єкти зазвичай вирішують проблему вибору. Можна сказати, що конституційна економічна теорія вивчає вибір обмежень на відміну від вибору в рамках обмежень.

На думку, російського вченого В. В. Чекмарьова, з одного боку, до предмета нової політичної економії «входить економічна поведінка людини у взаємодії із системою соціально-економічних інститутів, внаслідок чого формуються соціально-економічний статус індивіда, його рольові функції у цій системі, реалізується особистий творчий потенціал індивіда, конституюються та задовольняються його потреби», з іншого — «економічні відносини, які виникають з приводу використання нефізичного (людського, соціального) капіталу та продуктів виробництва у формі послуг».

Зазначимо, що спільними рисами класичної та нової політ­економії, є насамперед концентрація уваги на економічних відносинах і вираженні їх через економічні інтереси, намагання виявити глибинну сутність економічних процесів. Водночас нова політична економія включає в поле предмета своїх дослі­джень, по-перше, значно ширше коло суб’єктів економічних відносин, по-друге, фактори та чинники економічного розвитку, які породжені в умовах переходу суспільства від індуст­ріального ладу до постіндустріального, інформаційного, а за певних умов — і до постекономічного.

Предметом дослідження міжнародної політичної економії, на думку С. А. Афонцева, є «вивчення економічного виміру світової політики». Разом з тим нова форма міжнародної політичної економії — «глобальна політична економія» — визначає як предмет дослідження — «вивчення глобальних економіко-політичних процесів, що перебувають за рамками контролю з боку національних держав».

Українські вчені Ю. К. Зайцев та В. С. Савчук наголошують, що міжнародна політекономія насамперед прагне визначити сутність, тенденції, спрямованість економічних і соціальних процесів, що відбуваються на планеті під впливом таких об’єктивних чинників як усуспільнення виробництва і праці, поглиблення міжнародного поділу праці через кооперацію та інтеграцію економічного життя, пов’язаного зі спільними для всіх країн проблемами зростання добробуту, безпеки, умов відтворення та розвитку людини, країни та світу. Таким чином, як об’єкт досліджень міжнародної політичної економії виступає сучасна глобалізована економіка планети в цілому, а предмет — політичні, економічні, соціальні інститути та конкретні інституціональні форми, що визначають і регулюють сутність, характер, поле, спрямованість та результативність зв’язків і відносин між основними суб’єктами міжнародного економічного життя.

Як бачимо, існує чимало напрямів сучасної політичної економії, що свідчить про потребу в дослідженнях політико-економічного характеру, яка зростає за умов динамізації процесів поглиблення та ускладнення взаємовпливів економічних, соціальних, інституціональних чинників функціонування економічних систем.

4.4. Структуризація економічної науки та диверсифікація її предмета на початку ХХІ ст.

На початку XX століття економіка практично всіх країн планети функціонувала в інституціональному середовищі ринкових законів, принципів, норм і правил. Бути суб’єктом економічної діяльності означало прагнути отримання прибутку та надприбутку, задовольняючи динамічно зростаючий попит виробництва, споживачів, суспільства, держави. Така мотивація, виступаючи дуже ефективним важелем економічного зростання, водночас надзвичайно загострила питання щодо задоволення національного виробника ресурсами, визначення механізмів забезпечення конкурентних переваг на національному та міжнародному ринках, сприяла розвитку ринку праці, фінансового ринку, інституціональних форм просування продукту від виробника до споживача тощо. За цих умов на перший план в економічних дослідженнях виходять проблеми функціонально-факторного аналізу діяльності «економічної людини», індивіда, організаційно-економічних і техніко-економічних відносин на мікро- та макрорівнях.

Після виходу друком 1890 р. фундаментальної праці засновника неокласичного напряму в економічній теорії А. Маршалла «Принципи політичної економії» класична політична економія остаточно розпадається на дві майже незалежні течії. Одна з них будується на принципах неокласицизму, згодом неокласичного синтезу, неолібералізму та монетаризму, доповнюючись концепціями кейнсіанства, неокейнсіанства та посткейнсіанства. Друга, зберігаючи в своїй основі глибинні структурні елементи предмета класичної політичної економії, дістає вияв і набуває розвитку в концепціях: неомарксизму, неоортодоксальної політичної економії, радикальної політичної економії; субстантивістської політичної економії К. Поланьї; нової політичної економії; міжнародної політичної економії; політичної економії середнього класу; політичної економії трансформаційних станів економічних систем.

Важливо визначити засадові принципи, за якими відбувається співіснування та розвиток взаємовпливів цих двох гілок економічної науки. Зазначимо, що макро- та мікроекономіка, синтезуючи концептуальні підходи неолібералізму, монетаризму, кейнсіанства, займаються функціонально-факторним аналізом економічних процесів і явищ, тобто пошуком конкретних інструментів, механізмів, методик використання обмежених ресурсів з метою забезпечення усталених темпів економічного зростання як основи та умови економічного розвитку.