Розділ 1. Загальні засади економічної науки

Важливість такого синтезу визначається тим, що інститути, на відміну від системи категорій, які є «формами осмислення економічних явищ, виділеними у поняттях науки», такими, що «відбивають в об’єктах вивчення лише їх загальні риси», уявляють собою «відносно стійкий набір правил та організованих практик, укорінених у структурах значень і ресурсів»[33]. Діалектика використання згаданого вище принципу полягає в концентрації уваги дослідників не на економічних, політичних, або інших подіях і процесах як таких, «а на більш постійних інститутах, всередині яких ці події та процеси виникають і які в основному визначають курс їх розвитку» [11, с. 86].

Названі принципи побудови сучасної парадигми дозволяють говорити про доцільність використання у процесі дослідження складних та надскладних соціально-економічних систем системної ж парадигми, системної моделі постановки проблем і методів їх розв’язання, за допомогою якої можна подолати міжсистемні оболонки та, на основі з’ясування механізмів взаємовпливів різних сфер суспільного життя, відшукати найбільш ефективні важелі впливу на економіку, забезпечити на краще зміни у становищі всіх суб’єктів господарської діяльності.

Системна парадигма дозволяє проводити дослідження економічних об’єктів як цілісних системних утворень не лише з позицій аналізу суті, структури та механізмів взаємодії окремих її складових, окремих елементів. Вона у сучасних умовах створює у царині гуманітарних наук реальні можливості для аналізу закономірностей та механізмів взаємовпливів різних систем та підсистем, які визначають стан, можливості, динаміку та перспективи соціально-економічного розвитку суспільств, різних верств населення, окремої людини.

Сама системна парадигма може бути багатомірною, багатоцільовою, розрізнятися завданнями, полем та глибиною проникнення у суть досліджуваних соціально-економічних процесів. Якщо, наприклад, системна парадигма у таких своїх проявах, як функціоналізм, структуралізм, структурний функціоналізм, орієнтує дослідника на виявлення функ­цій елементів, взаємодія яких утворює певну соціальну систему, вивчення структур системи та водночас виділення найбільш значущих серед них, пошук закономірностей і механізмів взаємосплетіння взаємодій окремих функцій, елементів, структур відносно одна одної, то системна парадигма, сформована на основних засадах інституціоналізму, досліджує закономірності, процес і механізми формування, функціонування, розвитку та трансформації тих соціальних інститутів, які забезпечують, стійкість, стабільність, ефективність і динамізм рівноваги у соціальних зв’язках суб’єктів господарювання, економічної системи, метасистеми в цілому.

На думку Я. Корнаї, увага дослідників, які керуються системною парадигмою, повинна бути сфокусована не на економічних, політичних або культурних подіях і процесах як таких, «а на більш постійних інститутах, всередині яких ці події та процеси виникають і які в основному визначають курс їх розвитку» [11, с. 86]. Це насамперед економічні та соціальні відносини, відносини власності і, зокрема, інтелектуальна власність, економічні та соціальні закони розвитку, мотиваційні системи, такі як, економічна свобода, соціальна справедливість, соціальне партнерство, соціальна конкуренція, соціальна відповідальність, громадянське суспільство.

3.3. Формаційний і цивілізаційний підходи до аналізу сутності внутрішніх і зовнішніх чинників економічного розвитку суспільства

На початку переходу капіталізму у стадію зрілості, коли найбільш виразно на поверхні економічних відносин проступали суперечності у системі матеріальних потреб та інтересів між найбільшими мобільними соціальними групами (класами) буржуазного суспільства — власниками капіталу та найманими працівниками, філософською основою епістемології (теорії пізнання), методології досліджень законів і закономірностей формування та функціонування економічної системи капіталізму став формаційний підхід[34], який був, у значній мірі, своєчасним, доцільним та ефективним, оскільки пояснював як внутрішні важелі руху системи, так і природу соціальних суперечностей, пов’язаних із недостатнім розвитком продуктивних сил, їх складових, у тому числі праці і, відповідно, системи мотивації до праці.

Основними ключовими принципами та цілями застосування такого підходу у методології досліджень руху економічних і соціальних систем були:

1) відкриття загальних законів економічного та соціального розвитку суспільства на кожному з історичних етапів його існування;

2) обґрунтування єдності специфічних законів розвитку для будь-якої країни, що знаходиться у системі інституціональних координат тієї чи іншої суспільно-економічної формації та незворотності проходження усіма країнами та народами певних спільних ступенів суспільного розвитку;

3) твердження про незворотну заміну однієї формації іншою внаслідок розвитку антагоністичних суперечно­стей між новими продуктивними силами та застарілими виробничими відносинами;

4) визнання єдиним інструментом (способом) зміни формацій соціальну революцію;

5) розуміння процесу зміни суспільно-економічних формацій формою та ключовою ознакою прояву суспільного прогресу та становлення нової історичної епохи.

Слід зазначити, що формаційний підхід, і це зближує його, до певної міри, із технологічним і деякими іншими підходами, які використовуються в економічних дослідженнях, виходив із визнання необхідності досягнення в процесі переходу від однієї формації до іншої більш високого рівня розвитку продуктивних сил, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин, соціального ладу тощо.

Очищений від штучних нашарувань суб’єктивних уявлень і теоретичних конструкцій, формаційний підхід К. Маркса до періодизації історичних етапів економічного розвитку суспільства, визначення принципів і критеріїв зміни життєвих циклів економічних систем, може й сьогодні відігравати певну конструктивну роль у дослідженні закономірностей економічного та соціального розвитку. Така його роль, зокрема, може базуватися на використанні поглядів К. Маркса щодо класифікації суспільних формацій (архаїчної, економічної та комуністичної), сутності «економічної суспільної формації» (на відміну від ленінської «суспільно-економічної формації»), можливості існування в межах такої формації декількох «способів виробництва» тощо [див. докладніше 17, с. 96—120].

Останнє положення досить органічно, на наш погляд, кореспондується, узгоджується з цивілізаційним підходом до розуміння закономірностей, механізмів і форм внутрішньої трансформації капіталістичної економічної системи на основі та в процесі заміни одного технологічного способу виробництва іншим. Адже способи виробництва кардинально змінюються, натомість базові економічні інститути ринкової системи капіталізму, які формують і підтримують її цілісність, залишаються, хоча, безперечно, також у трансформованому вигляді.

Водночас «формаційна конструкція», отже, й формаційний підхід у дослідженнях чинників, форм, тенденцій і динаміки економічного та соціального розвитку вже з початку становлення та застосування має слабкі сторони.

Насамперед, як зазначають філософи, формаційний підхід дегуманістичний, оскільки «безконтрольне та монопольне використання макросоціологічних понять робить формаційну схему фундаментом не конкретно-історичних, а відчужених соціально-економічних описів»; такий підхід схематичний, адже «не всі та не будь-які форми людського співжиття відповідають ознакам, що вводяться та випливають із природи формаційних уявлень», він «не відповідає епістемологічно значущому критерію гомогенності» (однорідності, однаковості), є есхатологічним (остаточним, кінцевим), натомість «будь-яка сходинка суспільної історії позбавлена самодостатності: вона лише віха на шляху до наступної. Зображення, що передбачає оцінку дійсного через призму майбутнього, в усіх відношеннях недосконале. По-перше, воно, однобічне, по-друге, як правило, воно зміщує акценти, втрачає перспективу; по-третє, воно перекриває можливості неупередженого аналізу об’єктивних альтернатив» [16, с. 21—23].

До вузьких місць формаційного підходу відносять також той факт, що він «спрямляє, згладжує історію», оскільки ідеалізації, що фігурують у формаційній схемі, «не просто вихолощені у гуманітарному сенсі, рівним чином вони звільнені від життєво конкретних деталей, випадковостей», а класична дилема «призначення — свобода волі» розв’язується тут на користь економічно тлумаченого призначення, що «й методологічно, й фактично некоректно» [16, с. 23].

Можна, мабуть, погодитися, особливо в умовах розвитку ознак постіндустріального типу економіки та суспільства, із позицією вчених, які вважають, що «Історія не є розгортання економічної, базисної необхідності. У ній є людина, «егоїстичне» обличчя і зчеплений з ним простір дії. Але є інтегральний (не формаційний) ефект самоорганізації великих складних систем. Історія й реалізується як синтез можливостей, що проявляються більш менш спонтанно, як статистичне резюмування альтернатив» [16, с. 23—24].