Розділ 1. Загальні засади економічної науки

У відомій праці Морріса Коена та Ернста Нагеля «Введение в логику и научный метод» (США) підкреслюється: «для здійснення розумного вибору нам слід логічно зважити підвалини (засади) на користь кожного із тверджень. У тих ситуаціях, коли під питанням опиняється істинність певного судження, не можна просто відповісти: “я впевнений” або “я волію покладатися на цей авторитет, а не на той”» [8, с. 541]. Отже, єдиний шлях до виявлення істини, визначення фундаментальних засад, принципів і шляхів розвитку суспільства, людини, формування певної економічної політики, прогнозування майбутнього — це визначення сутності, внутрішніх законів трансформації та розвитку тих чи інших економічних явищ і процесів — використання наукових методів пізнання.

Окреслюючи значення наукового методу у пізнанні внутрішніх важелів руху економічних систем, цитовані вище автори зазначали такі його принципові відмінності:

1) науковий метод дозволяє співвідносити стратегії наших дій та моральних суджень із більш широким поглядом, ніж погляд безпосередніх фізичних стимулів або органічних реакцій;

2) науковий метод розвиває інтелектуальну хоробрість при зіткненні з труднощами та дозволяє подолати ілюзії, які дають лише тимчасове задоволення, але у кінцевому підсумку завдають шкоди;

3) науковий метод розв’язує розбіжності шляхом апеляції до нашої спільної раціональної природи, не звертаючись до зовнішньої сили, він відкритий для всіх;

4) науковий метод об’єднує людей і є найбільш величним плодом та критерієм ліберальної цивілізації [8, с. 543, 544].

Отже, що ж являє собою науковий метод дослідження? Чи достатньо якогось одного, єдиного методу в дослідженнях складних та надскладних систем, до яких можна віднести економічну систему, суспільство, або все ж слід визнати існування об’єктивної потреби у цілісній і відкритій системі методів? Спробуємо розібратись у цих питаннях.

Оскільки наука і, зокрема, економічна наука у своєму ­функціонуванні та розвитку передбачає досягнення певних цілей (проникнення у сутність реальних процесів та явищ, визначення принципів, форм, умов, за яких, та на яких, ці процеси взаємодіють між собою забезпечуючи синергетичний ефект розвитку економіки та суспільства, його практичну раціоналізацію тощо), їй потрібні певні інструменти, поза використанням яких реалізація таких теоретичних і практичних цілей неможлива. До таких інструментів і відносять насамперед систему методів дослідження, основу використання яких складає та чи інша методологія, методологічна парадигма, ті чи інші підходи до використання такого інструментарію у процесі пізнання.

Якщо метод (грец. methodos) у науковій літературі ви­значається як спосіб пізнання, дослідження явищ природи та суспільного життя, то методологія — вчення про науковий метод пізнання; сукупність методів, які застосовуються у певній науці, отже, вчення про «систему правил і процедур, які є обов’язковими у дослідженнях» [9, с. 28, 33]. Як підкреслюють автори навчального посібника «Економічні дослідження (методологія, інструментарій, організація, апробація)» (2010), «у широкому трактуванні методологія наукового дослідження — це спосіб побудови думки, певним чином упорядкована практична та теоретична діяльність суб’єкта, а у вузькому — сукупність принципів, методів, прийомів, норм та процедур науково-пізнавальної діяльності, що застосовується в тій чи іншій спеціальній галузі знань (конкретна наукова методологія)» [більш докладно див. 4, с. 10—12].

Автори цитованого посібника наголошують також на необхідності чітко розрізняти методологію загальну та методологію конкретну. Зокрема, загальна методологія науки включає філософську діалектику, логіку та теорію пізнання і розвитку наукового знання в цілому, незалежно від сфери, поля пізнання[23]. Конкретно-наукове методологічне знання уявляє собою багаторівневу систему обґрунтування найбільш адекватних щодо теорії конкретної науки методологічних принципів, прийомів, форм, способів, операцій, умов і критеріїв його побудови.

Надзвичайна складність сучасних економічних і соціальних систем визначає певну специфіку формування та використання існуючої сукупності методів щодо пізнання внутрішньої сутності цих систем, законів їх функціонування та розвитку, мотиваційних чинників такого розвитку, як системи в цілому, так і окремих її елементів, сфер, підсистем.

Така специфіка знаходить свій прояв, по-перше, в існуванні різних методологічних підходів[24] до теоретичного аналізу внутрішніх причин і чинників, які зумовлюють рух системи у тому чи іншому напрямку. Зокрема, у науковій літературі розрізняють такі підходи, як статичний і динамічний, системний, інституціональний, формаційний, цивілізаційний тощо.

У попередніх темах вже зазначалося, що практично усі соціальні системи (у тому числі й економічні) є динамічними системами. На відміну від статичних систем, у яких «взаємовиключаються мінливість (розвиток) і стійкість (збереження)», «динамічні системи їх передбачають» [16, с. 145]. Саме динамічним системам притаманні такі ознаки, як упорядкованість, відкритість, цілісність, нерівноважність, нелінійність, самоорганізованість, складність. За цих умов засадничим методологічним принципом та підходом в економічних дослідженнях економічних систем, безперечно, може бути лише динамічний підхід, сутність якого сформулював видатний економіст-теоретик Н. Д. Кондратьєв. На його думку, «динамічна точка зору розглядає економічні явища у процесі зміни економічних елементів та їх співвідношень. ... якщо для статики основною категорією аналізу є категорія незмінюваності, тотожності ... то для динаміки основною категорією буде категорія зміни, різниці та, у зв’язку із цим, концепції процесу зміни та їх зв’язку» [18, с. 17].

Як зазначають сучасні дослідники, принципова відмінність динамічного підходу від статичного полягає у тому, що «економічна статика вивчає допустимі та раціональні стани економіки», економічна ж динаміка «досліджує процеси, тобто послідовності станів та переходи від одних станів до інших, визначаючи, таким чином, можливі та кращі траєкторії розвитку економічної системи що моделюється» [див., наприклад, 21, с. 182].

Динамічний підхід в економічних дослідженнях безпосередньо пов’язаний із підходом системним, сутність якого ви­значається вивченням найрізноманітніших складових економічного життя на основі концепції систем. Як підкреслюють науковці, основною передумовою системного підходу є визнання того, що у світі усе взаємопов’язане, й жодне явище не можна розглядати відірвано від усіх інших явищ і процесів.

Перевагою системного підходу у дослідженнях сучасних надскладних соціальних систем є насамперед його спрямованість на пізнання не окремих складових (змінних) певної системи як незалежних елементів, а на усвідомлення цих змінних взаємозалежними, отже, на виявлення сутності, характеру, форм взаємозв’язків між елементами як органічними, невід’ємними частками цілого, що дозволяє визначити ті стани і форми взаємозв’язків у системі, врахування та використання яких забезпечує значний синергетичний ефект функ­ціонування цих зв’язків як складових єдиного цілого [більш докладно щодо сутності, ролі та функцій системного підходу див. 1, с. 142—145; 7; 22].

До конкретних предметних форм системного підходу можна, за певних умов, віднести формаційний, цивілізаційний та інституціональний підходи у дослідженнях закономірностей і тенденцій економічного та соціального розвитку суспільства в процесі його історичної трансформації.

Оскільки сутність формаційного та цивілізаційного підходів у формуванні методологічної парадигми досліджень економічних явищ і процесів буде докладно розкрита у третьому питанні даної теми, коротко зупинимось на особливостях інституціонального підходу, правомірності його взаємозв’язку із підходом системним.

Насамперед слід зауважити, що інституційний підхід у формуванні методів досліджень складних економічних об’єктів з’являється водночас із формуванням базових засад інституціональної теорії, згідно з положеннями якої «людське господар­ство — це інституційно оформлений процес», воно «укорінене в інститутах[25], економічних та неекономічних, вплетене в них». Саме інституційне оформлення господарської системи надає їй «внутрішньої єдності та стабільності, ... породжує структуру, наділену у суспільстві конкретною функцією. Таким чином, на думку вчених, дослідження зміни місця господарства в суспільстві — «це, по суті, дослідження способів інституціонального оформлення економічного процесу в різний час і в різних місцях» [10, с. 55—56].

Таке розуміння ролі та функцій інститутів у функціонуванні суспільства, економічних систем, само по собі визначає необхідність залучення інституціонального підходу у взаємодії із загальнофілософським та іншими підходами до аналізу внутрішніх важелів розвитку економіки. Однак значення інституціонального підходу у дослідженні принципів, форм, чинників і тенденцій розвитку економіки стає більш зрозумілим, якщо звернути увагу на той факт, що інституційний підхід у дослі­дженнях передбачає концентрацію уваги «на цінностях, мотивах та політиці» [10, с. 56], тобто враховує не лише суто економічні чинники економічного розвитку, але й систему чинників позаекономічних — соціальних, політичних, духовних, культурних тощо. Така уява про природу чинників економічного розвитку робить інституційний підхід у чомусь близьким із підходом цивілізаційним, хоча, безперечно, ототожнювати їх ні в якому разі не можна.