Розділ 1. Загальні засади економічної науки

Подібний підхід щодо формування методології дослідження сучасних економічних систем почав складатися задовго до появи постіндустріального суспільства, як реального явища економічного та соціального життя людства, що, зокрема, відбиває як складність, неоднозначність розв’язання основного питання філософії відносно ставлення мислення до буття, так і глибину можливостей творчої думки дослідників, які за певних умов на основі розуміння окремих конституюючих, ключових ознак здатні прогнозувати не лише тенденції подальшого розвитку, але й методологію дослідження цих тенденцій.

Яскравим зразком прояву таких можливостей філософ­ського осмислення перспектив і моделей економічного та соціального розвитку можуть служити концептуальні підходи до розуміння принципів методології проникнення у сутність процесів, що знаходяться у зародковому стані або народжуються, класиків економічної та філософської думки А. Сміта, Дж. Ст. Міля, К. Маркса та Ф. Енгельса, Г. В. Ф. Геґеля, релігійного філософа С. Булгакова, Й. А. Шумпетера, М. Кондратьєва, Т. Шульца, футурологів Ф. Фукуями, Т. Тофлера, представників Чиказької економічної школи Дж. Льюїса, Г. Беккера, Дж. К. Гелбрейта, А. Маслоу, вітчизняних теоретиків В. Гейця, А. Гриценко, Б. Кваснюка, А. Чухна, росіян — В. Іноземцева, В. Ільїна тощо.

Досліджуючи сутність інституціональних основ економічних і соціальних процесів у їх розвитку, слід за будь-яких умов виходити із розуміння того факту, що усі вони пов’язані з діяльністю людини, індивіда. Саме людина є невід’ємною складовою, елементом будь-якої складної соціальної системи. Принципова особливість функціонування індивідів у такій системі, і, зокрема у суспільному виробництві полягає у тому, що вони, виступаючи кінцевим результатом виробництва, водночас знаходяться у власному постійному процесі руху, під час якого «оновлюють самих себе в такій самій мірі, в якій вони оновлюють створюваний ними світ багатства»[28], визначаючи та опосередковуючи таким чином усі соціальні процеси: економічні, політичні, духовні тощо.

Як соціальна істота, людина вважається універсальним компонентом будь-якої соціальної, у тому числі й економічної, системи, оскільки є «елементарним носієм соціальної системної якості»[29], займає центральне місце в її структурі, тобто внутрішній організації, адже така організація завжди уявляє собою сукупність певних соціальних відносин — економічних, духовних, особистих, носіями яких виступають окремі особи, колективи, соціальні прошарки та верстви населення. До того ж саме людина забезпечує таку функцію соціальної (економічної) системи як взаємодія її з природним і зовнішнім соціальним середовищем, виступає головним суб’єктом та об’єктом управління, як інструмента інтеграції системи, збереження її якісної визначеності, вдосконалення та розвитку, забезпечує формування, перетворення та використання соціальної інформації з метою реалізації цілей своєї діяльності.

Вже один із перших серед видатних економістів нового часу — «системних» дослідників закономірностей розвитку суспільного виробництва — А. Сміт закладає критеріальні ознаки нової парадигми функціонування людини, особистості у такому виробництві. Зокрема, у своїй праці «Теорія моральних почуттів» А. Сміт говорить про очевидну недостатність задоволення лише матеріальних, зовнішніх потреб для відчуття себе самодостатньою людиною, здатною знайти своє місце у суспільстві. Вважаючи «піклування про власні інтереси та особисте щастя збуджувальною причиною усіх наших учинків, що заслуговують на похвалу», він водночас виходить із того, що звичка до заощадливості, працелюбність, скромність, та інші якості, пов’язані з реалізацією особистого матеріального інтересу, отже, з особистим інтересом людини, є доброчинностями «нижнього порядку». Вищим ступенем моральної досконалості він вважає здатність людини до обмеження власного егоїзму, прагнення до співпраці з іншими людьми, насамперед за допомогою певних економічних форм та інструментів, що забезпечує економічну свободу кожної особи, отже, моральність і законність економічного та суспільного життя. Фактично А. Сміт формулює проблему визначення чинників, на основі яких згодом відбудеться трансформація людини «економічної» у людину «соціальну».

До речі, одне з визначень економічної людини (нomo economicus) уявляє її як сукупність економічних потреб, інтересів, цілей індивіда, органічне поєднання у ньому рис працівника та власника. Економічна сутність людини розкривається в суперечливій єдності людини-працівника, як основного елемента системи продуктивних сил, і людини-власника, як суб’єкта економічних відносин, передусім відносин економічної власності. Людину соціальну можна визначити як умову, інституціональну форму та результат становлення системи соціальних відносин, в межах якої всебічно розвиваються сутність і сили людини, відбувається її перетворення в особистість, що передбачає діалектичне заперечення економічної сутності людини. Соціальна людина не може сформуватись, не досягши найвищих якостей людини-працівника і раціональних меж людини-власника. Тому людина як індивідуальність, за словами Геґеля, утримує в собі нескінченну множинність відносин і зв’язків[30], що належать до конкретного змісту людської душі. З-поміж потреб соціальної людини вирішальну роль у перспективі відіграватимуть потреби у вільній творчій праці, універсальному характері дій особи, у власному її вдосконаленні, потреби у всебічному розвитку здібностей до сприйняття знань, максимально можливому подовженні активного життя [5, с. 439—440].

Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована або малокваліфікована праця як масове явище у XVIII—XIX ст., не могла стати основою висхідної концептуальної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у системі виробництва, соціально-економічних відносин, оскільки слабо впливала на трансформацію структури індивідуальних потреб, що визначають зміни у характері та змісті праці, її творче збагачення. Адже, як це зазначав ще Г. Геґель, вирішальне значення має не рефлексія як така, а те середовище, у якому й утворюється тотожність загального та одиничного [14, с. 23]. Лише завдяки якісним змінам, що відбувалися в економічній системі на основі її циклічного розвитку, перетворенням у структурі та якості елементів продуктивних сил, відносин власності, у ХХ ст. складаються умови, як для зміни ролі людини у системі виробництва, так і для формулювання якісно нової парадигми розв’язання теоретичних і практичних проблем такої зміни. В основі такої парадигми лежить уявлення про те, що «Людство повинно надалі об’єднуватися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами соціальними»[31].

У цьому контексті надзвичайно плідною та конструктивною уявляється філософія методології економічних дослі­джень запропонована на початку ХХ ст. усесвітньо відомим релігійним філософом С. Булгаковим. Учений у праці «Філософія господарства» (1912) сформулював деякі ключові принципи методології досліджень, які є надзвичайно актуальними у наш час. Зокрема, він надавав великого значення необхідності аналізу таких інституціональних чинників економічного розвитку, як свобода та творчість, місце особистості в господарстві та його етика, підкреслюючи, що свобода є загальною основою творчого процесу: «там, де є життя та свобода, є місце й для нової творчості, там уже виключений автоматизм, який випливає з визначеного та незмінного устрою світового механізму, що йде як заведений годинник, тому й господарство — як у широкому, так і в вузькому, політико-економічному розумінні — також є творчість, синтез свободи та необхідності» [15, с. 184—186].

Як можна зрозуміти з наведеної вище позиції філософа, вже на початку ХХ ст. синергетичний ефект дослідження проблем функціонування та розвитку економічних систем можна було забезпечити лише на базі парадигми, що своєю основою визнавала уявлення про економіку, як про синтез свободи, творчості та необхідності. У 50—80-ті рр. ХХ ст. такий підхід до визначення закономірностей трансформації базових інститутів економічної системи розвинених країн, адекватних їм суспільних форм прояву та функціонування, таких як пост­індустріальне, інформаційне, постекономічне суспільство, став розповсюдженим, вважався новим і, якщо так можна висловитися, революційним в економічній теорії.

Водночас С. Булгаков вже на початку ХХ ст. прогнозував вихід економічного життя з жорстких рамок детермінізму, оскільки господарство, що розглядається як творчість, є й психологічним феноменом або, кажучи ще більш визначено, господарство є явищем духовного життя так само, як і всі інші сторони людської діяльності та праці. Дух господарства є знову-таки не фікція, не образ, а історична реальність. Будь-яка господарська епоха має свій дух і в свою чергу є породженням цього духу, кожна економічна епоха має свій особливий тип «економічної людини», що народжується духом господар­ства. Тому проголошувати його рефлексом даних економічних відносин можна тільки при тому логічному фетишизмі, в який впадає політична економія, коли вона розглядає господар­ство, розвиток продуктивних сил, різні економічні організації через призму абстрактних категорій, поза їх конкретністю. Саме тому, — зазначає вчений, — політична економія має потребу в щепленні справжнього реалізму, який необхідно включає в себе й «причинність через свободу» й історичний психологізм, який може помічати духовну атмо­сферу даної епохи [15, 187; 2, с. 3—17].

В основі такого підходу до розуміння напрямів розвитку предмета економічної теорії, політичної економії, безперечно, лежить уявлення про суспільство як про цілісну, багатосуттєву, багатовекторну систему зі складною структурою, якій притаманні певні загальні закономірності розвитку. Ігнорування цього принципу економічного аналізу веде до втрати цілісності у теоретичній моделі економічного розвитку, яка визначає цілі та інструменти його забезпечення, отже, до зростання флуктуацій, ризиків, протиріч, порушень системної рівноваги насамперед в економічній і соціальній системах.

Слід зауважити, що й сучасний інституціоналізм, або неоінституціоналізм, і в значній мірі неолібералізм подібний підхід у дослідженні чинників економічного зростання та розвитку вважають принципово важливим і необхідним.

Як бачимо, головною ознакою, принципом сучасних філософських поглядів на природу економічних процесів, методи дослідження механізмів і закономірностей їх розвитку стає «олюдненість» економічних відносин, перехід від побудови абстрактних моделей і схем функціонування господарських систем у площину досліджень інтересів, умов і чинників самореалізації в економічному середовищі людини, як цілісності в усіх її проявах: як людини економічної, соціальної, духовної, інформаційної, інституціональної тощо, як внутрішнього ядра сутності та поля функціонування інтелектуального та соціального капіталу.

Сприйняття суспільства, як цілісної, багатосуттєвої, багатовекторної системи зі складною структурою, якій притаманні певні загальні закономірності розвитку, у контексті усвідомлення суті та методологічного значення тези інституціоналістів про завершення автономності економіки, викликає розуміння доцільності визнання економічної теорії універсальною поведінковою метатеорією, що «відбиває реальне розповсюдження предмета економічної теорії на ті сфери, які ніколи не були об’єктом аналізу для економістів»[32].

За цих умов філософський підхід до розуміння сутності принципів і методів пізнання економічної системи як органічної складової надскладної системи — суспільства, вимагає при формуванні основних засад нової методологічної парадигми економічних досліджень дотримання певної сукупності прин­ципів, поза якими цілісна уява про внутрішні важелі функціонування, мотиви розвитку, виробничі можливості даної системи неможлива. Отже:

1) нова парадигма методології досліджень у полі предмета сучасної економічної теорії передбачає подолання безсуб’єктного, позаособистісного аналізу економічних процесів та явищ, орієнтацію на створення людино­центричного господарського механізму;

2) відмова від ідеології та економічного детермінізму, оскільки «економізм» абстрагується від «ціннісного» соціально-економічного контексту, «це віра економічної раціональності тільки в саму себе і ні в що більше» [13, с. 11]. На думку П. Ульріха, з якою, напевно, можна погодитися, «нормативне перебільшення логіки ринку, возведення її в абсолютний принцип координації суспільства означають обмеження логіки співіснування людей (етичної ідеї раціональності) економічною логікою взаємовигідного обміну благами. Замість того, щоб адаптувати ринок до соціальних відносин, самі ці відносини радикальним чином підганяються під вимоги ринку, що «зводить відносини між людьми до відносин обміну та веде до переростання ідеї ефективності ринокової економіки в ідеологію тотального ринокового суспільства» [13, с. 19, 21];

3) визнання та використання принципу методологічного плюралізму, подолання предметної та методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, що, безперечно, є важливим у плані розвитку архітектоніки політичної економії за напрямами;

4) постійне збагачення понятійного апарату економічної теорії, зокрема, наприклад, за рахунок таких багатосутнісних категорій і понять, як економічна свобода, економічна та політична влада, інтелектуальний, соціальний, політичний капітал, соціальна конкуренція, соціальна відповідальність бізнесу, соціальне партнер­ство тощо;

5) особливе місце у такому збагаченні займає реалізація потреби у поєднанні категоріального та інституціонального рівня досліджень основних закономірностей, тенденцій і соціальних форм розвитку економіки та суспільства.