Розділ «Дика качка»

Г р е г е р с. Так, так. Я все цілком розумію.

Г і н а. Та що ж він робить?

Р е л л і н г. Лежить на дивані і хропе.

Г і н а. Ну? Так, Екдаль завжди страшенно хропе.

Г е д в і г. Він спить? Він може спати?

Р е л л і н г. Атож. Та ще як, хай йому чорт!

Г р е г е р с. Зрозуміло, після такої душевної боротьби…

Г і н а. Та з незвички швендяти по ночах.

Г е д в і г. Мабуть, це добре, що він виспиться, мамо.

Г і н а. І я теж так думаю. Але тоді не слід будити його занадто рано. Дякую вам, Реллінг. Тепер я спочатку приберу все, а потім… Ходи-но поможеш мені, Гедвіг.

Г і н а і Г е д в і г виходять до вітальні.

Г р е г е р с (обертаючись до Реллінга). Чи можете ви мені пояснити, що відбувається тепер у душі Яльмара Екдаля?

Р е л л і н г. Їй-богу, не помітив, щоб там щось відбувалося.

Г р е г е р с. Як? При такому переломі в його житті, коли все існування його дістає зовсім іншої основи?… Як ви можете припустити, щоб така особистість, як Яльмар?…

Р е л л і н г. Особистість?… Він?… Якщо в нього колись і був нахил для такої аномалії, як стати «особистістю», — як ви кажете, — то його з коренем вирвано в нього ще з дитинства. У цьому можу вас запевнити.

Г р е г е р с. Це було б дивно. Його виховували з такою любов’ю.

Р е л л і н г. Оті дві екзальтовані, істеричні старі діви — тітоньки?

Г р е г е р с. Я мушу вам сказати, що це були жінки, які ніколи не забували про ідеальні вимоги. Ну та ви тепер либонь знову почнете глузувати з цього.

Р е л л і н г. Ні, я зовсім не в такому настрої. А втім, я добре поінформований про це. Він таки чимало вивергав усякої риторики про цих своїх «двох духовних матерів». Але я не думаю, щоб він мав за що аж надто дякувати їм. Нещастя Екдаля в тому, що він завжди відігравав роль світила у своєму колі…

Г р е г е р с. А хіба він не такий? Своєю душевною глибиною, я хочу сказати.