Розділ «Дика качка»

Г р е г е р с. Так… Це як на чий погляд.

Я л ь м а р. Ні, це безумовно так. Але це було на краще. Тепер мій винахід не за горами, і лікар Реллінг так само, як і я, гадає, що батькові тоді повернуть право носити мундир. Я зажадаю цього як єдиної нагороди для себе.

Г р е г е р с. Невже це за мундиром він так?…

Я л ь м а р. Так, він найбільше думає й журиться за ним. Ти не можеш собі уявити, як мені боляче за нього. Кожного разу, коли у нас буває невеличке сімейне свято — день нашого одруження з Гіною чи щось інше, — старий з’являється у своєму офіцерському мундирі минулих щасливих часів. Але тільки хто застукає у двері, він кидається до себе чимдуж, — він же не сміє з’являтися в цьому вбранні перед сторонніми. Як ото синівському серцю бачити таку ганьбу!

Г р е г е р с. А протягом якого часу ти думаєш закінчити свій винахід?

Я л ь м а р. Ну, Господи Боже мій, про такі подробиці, як час, хіба можна питати! Винахід — це така річ, що тут сам собі не хазяїн. Тут багато що залежить від настрою… Натхнення… І майже неможливо заздалегідь розрахувати час.

Г р е г е р с. Але все-таки справа ж посувається?

Я л ь м а р. Звичайно, посувається. Я кожного божого дня пораюсь біля цього винаходу; він мене всього захопив. Кожного дня, тільки-но пообідаю, замикаюся в нашій кімнаті, щоб на дозвіллі поринути в думки. Але тільки не треба підганяти мене. З цього користі не буде… Так і Реллінг каже.

Г р е г е р с. А тобі не здається, що всі ці витівки на горищі відволікають тебе, розвіюють твої думки?

Я л ь м а р. Ні, ні, навпаки. І не кажи. Не можу ж я вічно сушити собі голову, та ще над такими найскладнішими проблемами? Мені потрібно чимось заповнювати проміжки, коли я очікую настрою і натхнення. А воно вже як прийде — то прийде.

Г р е г е р с. Любий Яльмаре, мені здається, і в тобі є щось спільне з дикою качкою.

Я л ь м а р. З дикою качкою? Що ти хочеш сказати?

Г р е г е р с. Ти пірнув на дно і заплутався у водоростях, у баговинні.

Я л ь м а р. Ти, певно, натякаєш на той майже смертельний постріл, який перебив крила батькові… Та й мені?

Г р е г е р с. Не цілком так. Я не хочу сказати, що ти покалічений, але ти загруз у гнилому болоті, Яльмаре. Заразився міазмами і пірнув на дно, щоб померти серед мороку.

Я л ь м а р. Я? Померти серед мороку! Ні, знаєш, Грегерсе, облиш ці розмови.

Г р е г е р с. Заспокойся. Я постараюся витягти тебе на поверхню. І я, бачиш, знайшов собі мету життя — з учорашнього дня.

Я л ь м а р. Дуже можливо. Але тільки мені ти вже дай спокій. Можу тебе запевнити, що — коли, звичайно, не брати до уваги моєї легко пояснюваної душевної меланхолії — я цілком щасливий, наскільки лише може бажати людина.

Г р е г е р с. Це тобі здається, тому що ти заражений міазмами.

Я л ь м а р. Ні, любий Грегерсе, годі тобі базікати про міазми та про заразу. Я зовсім не звик до таких розмов. Від домашніх я ніколи не чую нічого такого неприємного.