Розділ «Дика качка»

О г р я д н и й. Звісно, але потім, шановний камергере!…

Т р е т і й п а н. Кажуть, каву і мараскін подадуть до концертної зали.

О г р я д н и й. Браво! То, може, фру Сьорбю нам щось і утне?

П л і ш и в и й (півголосом). Щоб вона, бува, скоро не утяла нам якоїсь штуки.

О г р я д н и й. Ні-і; Берта не зрадить своїх давніх друзів!

Сміючись, обоє йдуть до другої кімнати.

В е р л е (півголосом, стурбовано). Сподіваюсь, ніхто не помітив, Грегерсе?

Г р е г е р с (дивиться на нього). Чого?

В е р л е. І ти не помітив?

Г р е г е р с. А що було помічати?

В е р л е. Нас сиділо за столом тринадцятеро.

Г р е г е р с. Он як? Тринадцятеро?

В е р л е (поглянувши на Яльмара Екдаля). Адже взагалі ми звикли завжди розраховувати на дванадцять персон… (До решти гостей.) Прошу вас, панове. (Виходить з рештою гостей, за винятком Грегерса і Яльмара Екдаля, до другої кімнати праворуч.)

Я л ь м а р (який чув розмову). Тобі не варто було посилати мені запрошення, Грегерсе.

Г р е г е р с. Отакої! Гостей же, кажуть, скликали заради мене, і щоб я не покликав свого найкращого, єдиного друга?…

Я л ь м а р. Але батькові твоєму це, здається, не сподобалось. Я ж взагалі не буваю в цьому домі.

Г р е г е р с. Так, так, я чув. Але ж мені треба було побачитися з тобою, поговорити. Я, мабуть, скоро знову поїду… Так, ми з тобою давні товариші, однокашники, а ось як розійшлися наші шляхи. Років з шістнадцять-сімнадцять не бачились.

Я л ь м а р. Невже стільки?

Г р е г е р с. Звичайно. Ну, як же тобі живеться? З вигляду, добре. Ти погладшав, майже солідним став.

Я л ь м а р. Гм, де там, солідним мене навряд чи можна назвати, але, звісно, я трохи змужнів з того часу.