Розділ «Привиди»

Е н г с т р а н. Хочу взяти тебе додому, кажу.

Р е г і н а (презирливо). Ну вже цьому не бувати!

Е н г с т р а н. Це ми ще побачимо.

Р е г і н а. Та й побачимо. Будь певен. Я виросла у камергерші… Майже як рідна в домі… І щоб я поїхала з тобою? В таку халупу? Тьху!

Е н г с т р а н. Чорт забирай! Ти що — станеш проти свого батька, дівчисько?

Р е г і н а (бурмотить, не дивлячись на нього). Ти скільки разів сам казав, яка я тобі дочка…

Е н г с т р а н. Е! Охота тобі пам’ятати…

Р е г і н а. І скільки разів ти лаяв мене, обзивав… Fi donc[3].

Е н г с т р а н. Ну ні, таких поганих слів я, їй-право, ніколи не говорив.

Р е г і н а. Ну я вже знаю, які слова ти говорив!

Е н г с т р а н. Але ж це я тільки, коли… Того, напідпитку бував… Гм. Ох, багато на цьому світі спокус, Регіно!

Р е г і н а (з огидою). У!

Е н г с т р а н. І ще коли мати твоя бувало розкуражиться. Треба ж було чим-небудь допекти їй, дочко. Вже занадто вона кирпу гнула. (Передражнюючи.) «Пусти, Енгстране! Облиш! Я цілих три роки жила у камергера Алвінга у Русенволі». (Сміючись.) Ще б пак! Забути не могла, що капітана зробили камергером, поки вона тут служила.

Р е г і н а. Бідна мати… Загнав ти її в могилу.

Е н г с т р а н (ударивши себе). Само собою, я в усьому винен!

Р е г і н а (відвернувшись, неголосно). У!… І ще ця нога!

Е н г с т р а н. Що ти кажеш, дочко?

Р е г і н а. Pied de mouton![4]

Е н г с т р а н. Це що ж — по-аглицькому?

Р е г і н а. Так.