Розділ «Ляльковий дім»

К р о ґ с т а д. Вибачте, пані, я, здається, щойно сказав вам…

Н о р а. Я не про ті гроші, що винна вам. Скажіть, скільки грошей ви вимагаєте від мого чоловіка, і я дістану їх.

К р о ґ с т а д. Я не вимагаю від вашого чоловіка грошей.

Н о р а. А чого?

К р о ґ с т а д. Я скажу, чого. Я хочу стати на ноги, пані, хочу піднятися, і ваш чоловік повинен допомогти мені. За півтора року я не припустився жодного нечесного вчинку, весь цей час ледве перебивався, але був задоволений, що своєю працею помалу підіймаюся знову. Тепер мене вигнали, і я вже не вдовольнюся тим, що мене з ласки приймуть назад. Я хочу піднятися вище, кажу вам. Хочу, щоб мене прийняли до банку на вищу посаду. Ваш чоловік повинен створити її для мене…

Н о р а. Він ніколи цього не зробить!

К р о ґ с т а д. Зробить. Я його знаю. Навіть не писне. А якщо тільки я опинюся там, у банку, поруч із ним, то побачите: не мине й року, як я стану правою рукою директора. Тоді Нільс Кроґстад, а не Торвальд Гельмер керуватиме Акціонерним банком.

Н о р а. Ви цього ніколи не дочекаєтеся!

К р о ґ с т а д. Може, ви…

Н о р а. Тепер у мене стане відваги.

К р о ґ с т а д. Ви не залякаєте мене. Така гарна, розбещена дама, як ви…

Н о р а. Побачите. Побачите!

К р о ґ с т а д. Може, під кригу? В холодну, чорну глибину? І спливете навесні спотвореною, невпізнанною, із вилізлим волоссям…

Н о р а. Ви мене не залякаєте.

К р о ґ с т а д. І ви мене не залякаєте. Таких речей не роблять, фру Гельмер. Та й нічого це не дасть. Він же однаково буде в моїх руках.

Н о р а. Навіть тоді? Коли мене вже…

К р о ґ с т а д. Не забувайте, що тоді від мене залежатиме, яка пам’ять про вас залишиться.

Нора, занімівши, дивиться на нього.

Тепер я вас попередив. Не робіть дурниць. Коли Гельмер отримає мого листа, я чекаю від нього звістки. І пам’ятайте, що ваш чоловік сам змусив мене стати на такий шлях. Я ніколи не подарую йому цього. До побачення, фру Гельмер. (Виходить через передпокій.)

Н о р а (підходить до дверей передпокою, ледь прочиняє їх і дослухається.) Іде. Не віддає листа. О ні, ні, та й не могло б такого статися! (Відчиняє двері дедалі ширше.) Що це? Він зупинився. Не спускається вниз. Вагається?… Невже він…