Розділ «Ляльковий дім»

Н о р а. Тисячу двісті спецій-далерів[2]. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти на це скажеш?

Ф р у Л і н н е. Як ти змогла їх роздобути, Норо? Виграла в лотерею чи що?

Н о р а (зневажливо). В лотерею? (Пирхає.) Це була б не велика штука.

Ф р у Л і н н е. То де ж ти їх узяла?

Н о р а (мугикає і загадково усміхається). Гм, тра-ля-ля-ля!

Ф р у Л і н н е. Не могла ж ти їх позичити.

Н о р а. Не могла? Чому?

Ф р у Л і н н е. Не могла, бо дружині не позичать грошей, якщо на те нема згоди її чоловіка.

Н о р а (високо підіймає голову). А коли дружина дещо тямить у підприємництві, коли трохи розуміє, як до цього взятися, то…

Ф р у Л і н н е. Але ж, Норо, я зовсім не розумію…

Н о р а. І не треба тобі розуміти. Я ж не кажу, що позичила гроші. Могла ж я роздобути їх інакше. (Відкидається на спинку канапки.) Могла отримати від котрогось зі своїх залицяльників. Бувши такою чарівною, як про мене кажуть…

Ф р у Л і н н е. Ти здуріла.

Н о р а. Тепер ти, мабуть, аж млієш із цікавості, Кристино.

Ф р у Л і н н е. Стривай, Норо, ти часом не зробила чогось нерозважного?

Н о р а (знов сідає рівно). Хіба нерозважно врятувати життя своєму чоловікові?

Ф р у Л і н н е. По-моєму, нерозважно без його відома…

Н о р а. Таж він якраз і не повинен був нічого знати! Господи, як ти не розумієш? Не повинен був тоді знати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що він смертельно хворий і єдиний спосіб урятувати його — повезти на південь. Думаєш, я спершу не пробувала хитрувати? Казала йому, що дуже хотіла б поїхати за кордон, як інші молоді жінки, плакала, благала: мовляв, він не повинен забувати, в якому я стані, мав би бути ласкавим до мене, жаліти мене, сказала, що він міг би позичити грошей. Але тоді він майже розлютився, Кристино. Назвав мене легковажною, заявив, що його обов’язок як чоловіка не потурати моїм примхам і забаганкам, здається, так він висловився. Кажи, кажи, міркувала я, а рятувати тебе треба. І я надумала, як собі зарадити…

Ф р у Л і н н е. І твій чоловік так і не довідався від твого батька, що то не його гроші?

Н о р а. Ні, не довідався. Тато якраз тими днями помер. Я хотіла розповісти йому про свій вчинок і попросити, щоб він нікому не казав про нього. Але він був дуже хворий, не вставав із ліжка. А скоро, на жаль, уже й не було кого просити.

Ф р у Л і н н е. І ти досі не призналася чоловікові?