Розділ «Підпори суспільства»

Б е р н і к. Ні, хай Йоган тут побуде. Ось, Діно, візьми цю шаль і йди з ними… Йоган зостанеться зі мною, люба Бетті. Треба ж мені почути про його тамтешнє життя.

Б е т т і (з саду). Ну гаразд, але потім приходьте до нас; ти ж знаєш, де нас шукати.

Б е т т і, Л о н а і Д і н а проходять через сад наліво.

Б е р н і к (якусь мить дивиться їм услід, потім причиняє другі двері з лівого боку, підходить до Йогана і міцно тисне йому обидві руки). Тепер ми самі, Йогане! Дозволь же подякувати тобі.

Й о г а н. Може, не варто.

Б е р н і к. Дім, своє сімейне вогнище і щастя, становище в суспільстві — усім я завдячую тобі.

Й о г а н. Я дуже радий, дорогий Карстене, що з цієї безглуздої історії вийшло хоч що-небудь путнє.

Б е р н і к (знову потискуючи йому руку). Спасибі, спасибі! З десятка тисяч жодний не зробив би того, що ти тоді для мене зробив.

Й о г а н. Чи варто про це говорити! Ми були обоє молоді й легко дивились на життя. Треба ж було кому-небудь узяти вину на себе…

Б е р н і к. Але кому ж найперше, як не самому винуватцеві?

Й о г а н. Цить! На той час найлегше це було зробити невинному. Я був зовсім вільний, сирота, контора набридла мені до смерті, і я був радий-радісінький відкараскатись від неї. А в тебе ж була стара мати, до того ж ти допіру потай заручився з Бетті, а вона страшенно тебе любила. Що було б з нею, якби вона дізналася?…

Б е р н і к. Так, так, але ж…

Й о г а н. І, нарешті, хіба не заради Бетті ти вирішив тоді покінчити цю інтрижку з мадам Дорф? Саме щоб зовсім порвати з нею, ти й прийшов туди того вечора.

Б е р н і к. Так, того злощасного вечора, коли цей п’яниця повернувся додому… Так, Йогане, я пішов тоді заради Бетті, але все-таки… І от ти великодушно звернув на себе усі підозріння і поїхав…

Й о г а н. Не треба докорів сумління, дорогий Карстене. Ми ж тоді разом так вирішили. Треба було рятувати тебе, а ти був моїм другом. Я страшенно пишався твоєю дружбою. Ще б пак! Я животів тут, — дрібний провінціальний обиватель, а ти повернувся з-за кордону таким поважним, модним кавалером, — пожив і в Лондоні, і в Парижі. І ти зробив мені честь — дозволив бути твоїм приятелем, хоч я був молодший за тебе на чотири роки. Звичайно, ти тоді залицявся до Бетті, — тепер я це розумію, але тоді я страшенно пишався твоєю дружбою. І хто б не пишався? Хто з радістю не пожертвував би собою заради тебе? Тим більше що нічим особливо лихим це не загрожувало. Побалакали б у місті з місяць, та й забули б. А передо мною розкривалась можливість вирватися на волю, побачити білий світ.

Б е р н і к. Гм… Одверто кажучи, дорогий Йогане, тут усі ще не зовсім забули про цю історію.

Й о г а н. Не забули? Ну і нехай. Мені від цього не буде ні тепло, ні холодно, коли я знов засяду в себе на фермі.

Б е р н і к. То ти, значить, збираєшся знов їхати?

Й о г а н. Звичайно.

Б е р н і к. Сподіваюсь, однак, не так скоро?