Розділ «Підпори суспільства»

Г і л ь м а р. Ух!

Й о г а н Т е н н е с е н з Д і н о ю і слідом за ними Л о н а з У л а ф о м входять у садок.

Л о н а. Добридень, добридень, любі мої!

Й о г а н. Скрізь побували, оглядали старі місця, Карстене.

Б е р н і к. Так, так, багато змін, еге ж?

Л о н а. Скрізь позначається вікопомна корисна діяльність консула Берніка. Ми побували і в парку, який ти подарував місту.

Б е р н і к. А, і там?

Л о н а. «Дар Карстена Берніка» — красується над входом. З усього видно, ти тут перша персона.

Й о г а н. І судна в тебе чудові. Я зустрівся з капітаном «Пальми», своїм давнім шкільним товаришем…

Л о н а. І ще ти спорудив новий будинок для школи. До речі, як я чула, місто завдячує тобі також газовим освітленням і водогоном.

Б е р н і к. Треба ж служити суспільству, в якому живеш.

Л о н а. Так, це чудово, зятю; зате до чого ж відрадно бачити, як люди тебе цінують. Здається, я не з марнолюбних, та й то не могла втриматись і нагадала декому з наших співрозмовників, що ми рідня…

Г і л ь м а р. Ух!

Л о н а. Ти на це ухаєш?

Г і л ь м а р. Ні, я сказав: гм!…

Л о н а. Ну, та Бог з тобою, бідолахо. А ви, здається, зовсім самі сьогодні?

Б е т т і. Так, сьогодні ми самі.

Л о н а. Ми зустріли на площі декого з «високоморальних», вони, видко, страшенно кудись поспішали. Але ж нам ще не пощастило як слід поговорити. Вчора тут були ці три прокладачі нових шляхів, та ще цей пастор.

Г і л ь м а р. Ад’юнкт.

Л о н а. Я його зву пастором… Ну, що ви скажете про мою працю останніх п’ятнадцяти років? Хіба ж не молодець з нього вийшов? Хто б узнав у ньому тепер того навіженого, що втік з батьківщини?