Розділ «Підпори суспільства»

Й о г а н. Ні, якомога швидше. Я ж тільки заради Лони сюди приїхав.

Б е р н і к. Еге? Як це так?

Й о г а н. Та бачиш, Лона тепер не така вже молода і останнім часом дуже нудьгує за батьківщиною. Хоч ні за що в цьому не призналася б. (Усміхаючись.) Як же можна було залишити без догляду мене, вітрогона, який уже в дев’ятнадцять років устиг так відзначитись…

Б е р н і к. Ну, і…

Й о г а н. Так, Карстене, як мені не соромно, доводиться признатись тобі…

Б е р н і к. Сподіваюсь, ти не поділився з нею цією історією?

Й о г а н. Те ж то й воно, що поділився. Знаю, що недобре зробив, та так уже вийшло. Ти й уявити собі не можеш, чим для мене була Лона. Ти її завжди не терпів, але для мене вона була просто рідною матір’ю. В перші роки, коли нам було скрутно, — як вона працювала! І потім, коли я довго хворів, нічого не міг заробляти і неспроможний був перешкодити їй, — вона пішла співати по кофейнях, виголошувала прилюдні промови, за які з неї кепкували, навіть написала якусь книгу, над якою потім сама і плакала і сміялась, — і все це, щоб виходити мене! Чи ж міг я після всього цього байдуже дивитись, як вона, що себе не шкодувала заради мене, всю цю зиму нудилася світом? Я не міг, Карстене. Ну й сказав їй: «Їдь, Лоно, не бійся за мене, я не такий легковажний, як ти гадаєш». І от тоді вона про все й дізналася.

Б е р н і к. Що ж вона?

Й о г а н. Вона справедливо розсудила, що, оскільки я насправді не почуваю за собою вини, то чом би й мені не чкурнути сюди погостювати? Але ти не турбуйся, Лона не проговориться, та й я іншим разом триматиму язик за зубами.

Б е р н і к. Так, так, сподіваюсь.

Й о г а н. Ось моя рука! І не будемо більше говорити про цю давню історію. На щастя, крім цієї дурниці, за нами, сподіваюся, інших не числиться. Тепер я хочу якнайліпше скористатися з тих небагатьох днів, які я ще тут пробуду. Ти не можеш собі уявити, яку чудову прогулянку ми зробили сьогодні вранці. Хто б міг подумати, що з того дівчиська, яке бігало отут у театрі, виходило на сцену у вигляді різних амурчиків… Але що сталося з її батьками?

Б е р н і к. Та я, друже мій, нічого більше не знаю, крім того, що писав тобі незабаром після твого від’їзду. Сподіваюсь, ти одержав обидва мої листи?

Й о г а н. Як же, як же, обидва. Цей п’яниця покинув її?

Б е р н і к. Так, і потім у п’яному вигляді сам убився на смерть.

Й о г а н. Вона потім теж недовго прожила? Але ти, звичайно, нишком робив для неї, що міг?

Б е р н і к. Вона була горда, нікому ні про що ні словом не прохопилась і допомоги ніякої не хотіла приймати.

Й о г а н. Але ти, у всякому разі, правильно зробив, що взяв до себе Діну.

Б е р н і к. Так, звісно. А втім, власне кажучи, це влаштувала Марта.

Й о г а н. Ах, Марта? Так, Марта… А де вона сьогодні?

Б е р н і к. Вона?… Якщо вона не зайнята школою, то в неї, напевне, її хворі.