Розділ «Підпори суспільства»

Б е р н і к. По-вашому, я вимагаю неможливого?

Е у н е. Так, з тією робочою силою, яку ми зараз маємо…

Б е р н і к. Гаразд, гаразд; тоді доведеться нам пошукати нових сил…

Е у н е. Невже ви хочете звільнити ще когось із старих робітників?

Б е р н і к. Ні, про це я не думаю.

Е у н е. Та це, мабуть, наробило б галасу і в місті, і в газетах.

Б е р н і к. Дуже можливо; ми і не підемо на це. Але якщо «Індіанка» не буде готова до відплиття післязавтра, я звільню… Вас.

Е у н е (здригнувшись). Мене? (Сміється.) Ну, це ви жартуєте, пане консул.

Б е р н і к. Не дуже на це розраховуйте.

Е у н е. Вам могло спасти на думку звільнити мене? Мене, коли і батько мій і дід все своє життя проробили на верфі, як і я сам…

Б е р н і к. Хто ж мене змушує?…

Е у н е. Ви від мене вимагаєте неможливого, пане консул.

Б е р н і к. Для доброї волі немає нічого неможливого. Так чи ні? Дайте мені рішучу відповідь, або ви одержите розрахунок негайно.

Е у н е (зробивши крок до нього). Пане консул, чи ви добре зважили, що значить звільнити старого робітника? Ви скажете: хай собі знайде інше місце. Припустимо, він і може знайти, та хіба на цьому справа скінчиться? Побували б ви, пане консул, у домі звільненого робітника в той вечір, коли він повертається додому і ставить у куток свій ящик зі струментом…

Б е р н і к. Ви думаєте, мені легко вас звільнити? Хіба ж я не був завжди хорошим хазяїном?

Е у н е. Тим гірше, пане консул. Саме тому мої домашні і не стануть винуватити вас. Мені вони нічого не скажуть, не посміють. Але поглядатимуть на мене нищечком і будуть думати: мабуть, заслужив. От цього я не зможу витерпіти. Хоч я й проста людина, та звик бути першим серед своїх. Моя скромна сім’я… Теж маленьке суспільство, пане консул. І я міг служити цьому суспільству підпорою тому, що моя дружина вірила в мене, і діти теж. А тепер усе повинно загинути.

Б е р н і к. Коли інакше не можна, то з двох зол треба вибирати менше і жертвувати інтересами окремих людей заради загальних інтересів. Іншої відповіді я не можу вам дати. Такий є порядок… Але ви уперті, Еуне! Ви не тому постаєте проти моєї волі, що не можете робити інакше, а тому, що не хочете виявити перевагу машин перед ручним способом праці.

Е у н е. А ви, пане консул, наполягаєте так на своєму, бо, звільнивши мене, ви принаймні доведете газетам, що справа була не в вас.

Б е р н і к. А якби й так? Ви ж розумієте, про що тепер ідеться? Чи сваритись мені з пресою, чи прихилити її на свій бік у ту мить, коли я розпочинаю значну справу для блага суспільства? Що ж? Хіба я можу зробити інакше? Питання зводиться до того, чи підтримати вас з вашою сім’єю, як ви кажете, чи задушити в зародку сотні інших сімей, які так ніколи і не виникнуть, ніколи не грітимуться біля своїх вогнищ, якщо мені не пощастить провести те діло, в ім’я якого я тепер дію. Тому я й даю вам можливість вибрати.

Е у н е. Коли так, то я не маю більше нічого сказати.