Розділ «Літак»

Одначе посмішка швидко сповзла з лиця. Між грудьми та животом поступово загусала вже звична для останніх тижнів важкість від роздратування, цього разу через те, що Гарді не встиг надіслати запис із розправою пакистанського мастифа над тристафунтовим ведмедем. Лоуренс прикрив очі долонею та спробував зосередитися на тому, що він відчував би, переглядаючи відео, проте марно. Натомість його повело до роздумів, які обірвав дзвінок Гарді: суперкубок, завершальна чверть, Брендон Бартон.

Щойно думки про чорношкірого корнера скочили в голову, Лоуренс уже не мав снаги їх позбутися. Спогади про 51-й Супербоул немовби звили кубло з реп’яхів у напрочуд віддаленій частині його мозку, в потемках, звідки він не міг їх видерти, хай як старався. Чомусь — Лоуренс сам насилу в це вірив — те, як його команда програла, важило для нього набагато більше за сам програш. Може, причина крилася в нездоровій публічності — надмірній, майже патологічній цікавості до його персони, що звалилася на Ґрейса після суперкубку. Півроку тому навіть у Портленді ресивера впізнавали не всі, наприклад, на нього не зважала схожа на Pink барменка з кав’ярні на розі 12-ї авеню та Салмон-стрит, або полісмен, який минулої весни зупинив його за милю від стадіону, схоже, зовсім не підозрював, із ким має справу… Після 51-го Супербоулу все змінилося. Впізнавали Лоуренса тепер усі без винятку, та ніхто не спиняв його посеред вулиці, щоб попросити автограф.

5 лютого 2017-го NRG Stadium, Х’юстон, Техас Хвилина до початку 4-ї чверті 51-го Супербоулу

Навіть без гравців на полі стадіон ревів так, що доводилося підвищувати голос, аби тебе чули колеги по команді.

— Вони посадили на лаву 25-го! — Стодесятикілограмовий рудоволосий тайт-енд[75] Раян Фостер стояв просто над Лоуренсом, але той його не чув. — Чуєш, Ґрейсе? — Фостер постукав кісточками пальців по наплічних пластинах ресивера, і Лоуренс нарешті повернув голову. — 25-й на лаві запасних!

Ресивер насупив брови та витягнув шию, намагаючись роздивитися гравців суперника, що збилися докупи за боковою лінією із протилежного кінця поля, проте з лави майже нічого не розгледів і підвівся. Лоуренс ненадовго затримав погляд на шерензі кремезних лайнбекерів[76], а тоді помітив Малкольма Валентайна. Жилавий 25-й номер, згорбившись, сидів праворуч і позаду захисників «Ренегатів», які готувалися вийти на поле, і тупився собі під ноги.

— Він травмувався?

— Ні, — похитав головою Раян Фостер, злиплі від поту пасма впали на лоба. — У тому то й річ! Його прибирають із гри.

— Якого біса? — Лоуренс спохмурнів.

Малкольм Валентайн жодного разу протягом гри не завадив йому прийняти пас і під кінець третьої чверті нагадував вимотаного тореадором бика, але якщо не він, то хто? «Ренегати» не мали інших корнерів, які могли б змагатися з ним у швидкості. Поставити когось на місце Валентайна — це однаково, що залишити в захисті діру із підсвіченим вказівником «АТАКУВАТИ СЮДИ».

— Хто замість нього?

— 21-й у грі, — сказав Фостер. — Валентайна садять, бо він нічого не може з тобою вдіяти.

— Дурня якась. — Лоуренс примружив очі. — А 21-й це…

— Брендон Бартон.

— Бартон? — Ресивер підняв брови. — Хто це?

На той час спогади про шкільного опонента цілковито стерлися з пам’яті.

— Я не знаю. Новачок.

Пролунав свисток. Головний суддя підняв руку, наказуючи гравцям виходити на поле.

— Пішли. — Раян Фостер поторсав Лоуренса за захисний нагрудник. — Збили з ніг, тепер мусимо доламати їм хребта! Ще один тачдаун, і їм кінець, брате!

Рахунок був 17:14 на користь «Загарбників». Крайня атака «Ренегатів» наприкінці третьої чверті захлинулася: «Загарбники» зупинили бостонців на позначці сорок чотири ярди, і тим довелося повертати м’яч. Наступний драйв[77] міг стати для «Загарбників» вирішальним.