Розділ «Літак»

— Річ не в тім. Я знаю, що це так. Просто… — він опустив очі в тарілку, — я не люблю людей.

Гельмут несамохіть пригладив пальцями схоже на пух, ретельно зачесане волосся. Він завжди, навіть за вечерею у себе вдома, мав ідеальний вигляд. Здавалося, наче щоразу, виходячи до туалету, він потай причісується та підпрасовує сорочку.

— Пекар може не їсти хліба, торговець рибою може ненавидіти суші, я знаю продавця книг, який не читає навіть бульварних газет, то чому ти думаєш, що політик повинен любити людей? Твоє завдання не любити їх, а робити так, щоб їм жилося краще.

Олівер подивився на батька, перевів погляд на Турід. Він усе чекав, коли хтось скаже йому: «Ну, гаразд, твоя правда, ми дарма це почали», проте вони мовчали. Олівер не міг зробити цього сам, не міг промовити категоричне «ні» першим: він надто любив батька. Тож роздратований беззмістовною мовчанкою виплюнув:

— А ти?

— Що я?

— Тобі теж це не подобається, — Олівер говорив не притаманним йому різким тоном. — Я ж бачу. Особливо останнім часом.

— Ну… — Гельмут замовк. Жодної думки не відображалося в порожніх очах. — Багато чого змінилося відтоді, як я починав.

— То чому не облишиш усе? — Олівер кисло посміхнувся й невдало пожартував: — Клаус не дозволяє?

Його батько сердито рохнув:

— Клаус робить свою роботу, — потім закінчив уже спокійніше: — Ти ж знаєш мою відповідь: є лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися.

Олівер подумав, що це не так, — ніколи не пізно змінитися, — проте змовчав. Він хоч сам у це вірить? На тому коліщатка розмови застопорилися.

Утретє покінчити з політикою Олівер намагався після смерті батька. Гельмут ніколи не говорив про проблеми зі здоров’ям, але після смерті Яри марнів із кожним днем, вицвітав, як покинута на сонці стара фотографія. Уранці 4 лютого 2011-го він, як завжди, поїхав на роботу, о чверть по десятій йому стало зле, і хоч викликали швидку, медики не встигли. Коли реанімобіль примчав до ландтагу, Гельмут Морґенштерн уже був мертвий. Серцевий напад.

Цього разу Олівер вирішив безповоротно. Через два тижні після похорону батька він розповів дружині, що не братиме участі в наступних виборах і вийде з ХСС по закінченню свого терміну в ландтазі. Ще за тиждень повідомив Клауса. Гельмутів радник був не в захваті, та не відмовляв його. А потім, 13 березня 2011-го, несподівано занедужала Турід. Перші симптоми нагадували звичайний грип — три дні жінка провалялася з температурою в ліжку. Коли на четвертий день температура не знизилася, Олівер повіз дружину до лікарні, і там почалося пекло, отямитися від якого він не зміг дотепер. 18 березня стан Турід різко погіршився — температура підскочила до сорока, — її перевели до палати інтенсивної терапії та під’єднали до апарата штучної вентиляції легень. Поки лікарі з’ясовували, що відбувається, Турід через крапельницю вводили п’ять різних антибіотиків. На ранок 19-го Турід почала марити, дихання стало сухим і спорадичним. Олівер погано пам’ятав той день, усе пливло перед очима, він споглядав світ наче з іншого виміру. Він слабко пригадував, як двоє лікарів у блідо-зелених халатах пояснювали, що щось атакує тіло його дружини, проте їм не вдається визначити, що саме. Трохи згодом інший лікар (а може, то був один із тих двох, що розмовляли з ним раніше) попередив, що перед тим, як Турід здолає інфекцію, їй погіршає, та якщо вона протримається до світанку, то зрештою все буде гаразд. Але те, із чим Турід боролася, виявилося сильнішим, — коли Мюнхен огорнули вогкі березневі сутінки, дружина Олівера померла.

Після розтину лікарі встановили, що смерть настала внаслідок важкого сепсису, який спричинило потрапляння в організм бактерії MRSA, метицилін-резистентного золотистого стафілококу, нечутливого до антибіотиків. Турід від початку була приречена. Оліверу сказали, що бактерія, найімовірніше, проникла у кров через прищик на її сідниці.

До ранку 20 березня Олівер постарів на десять років. Найдужче гнітило те, що смерть дружини заскочила його зненацька. Мама померла від раку, та Олівер мав півтора року після останнього рецидиву, щоби підготуватися до її смерті. Гельмут, хоч і відійшов раптово, був немолодим і після смерті дружини постійно ходив пригнічений, дратувався через найменші дрібниці. Це ніяк не пом’якшувало болю від утрати, але принаймні вписувалося у звичний порядок речей: літні чоловіки, що надміру переймаються негараздами на роботі, подеколи помирають від серцевого нападу. Це боляче, проте так є, із цим нічого не вдієш. Із Турід усе було інакше. Нордичного типу білявка, яка обожнювала теніс, щоранку пробігала не менше ніж три кілометри та за останні п’ять років із медиків відвідувала лише дантиста, згоріла за шість днів у стінах найсучаснішої лікарні Мюнхена в оточенні зграї лікарів, які просто не знали, що ще їй вколоти. Це було неправильно. Нестерпно. Несправедливо. Це отруювало мозок, фізично знищувало Олівера. Він навіть не попрощався з нею. Він іще тиждень тому, повертаючись із ландтагу, ховався в її обіймах, і забував про ненависну роботу, і думав, що так триватиме якщо не завжди, то хоча би дуже й дуже довго.

Після смерті дружини Оліверу почало здаватися, нібито він проживає чиєсь чуже, геть позбавлене сенсу, пустопорожнє життя. Він втратив апетит, ні з ким не спілкувався, ночами лежав на ліжку та безгучно плакав, розпачливо ховаючи обличчя в нічну сорочку, яка була на Турід перед тим, як він відвіз її до клініки, а вдень вибирався до центру Мюнхена й довго тинявся магазинами, до яких вони з Турід полюбляли заходити. І час від часу йому ввижалося, ніби він бачить її поміж стелажів у жіночому відділі, ніби Турід просто відійшла, щоб вибрати білизну чи поміряти нові джинси, але майже відразу потому Олівер розумів, що це міраж, його дружина померла, її більше немає, і це усвідомлення впорскувало в його тіло нову порцію виснажливо гострого відчаю, такого щемкого, що Олівер заходився слізьми, наче дитина, й кидався геть із магазину, дорогою сахаючись від манекенів, неначе то були розвішані вздовж стін мертвяки.

Упродовж місяця після смерті Турід Олівер часто замислювався над самогубством. Бувало, змучившись від безсоння, чоловік сідав у ліжку й розгублено роззирався навсібіч, вишукуючи хоча б якусь річ, заради якої вартувало б жити. Звісно, нічого не знаходив, але так і не вибрав смерть. Олівер не вірив у загробне життя, тож, хай якими дошкульними були спогади про Турід, згадувати безмежну, незвідану для сторонніх глибину їхніх стосунків, згадувати, як простір довкола, щойно вони опинялися на самоті, пронизували невидимі ні для кого, крім них самих, м’які промені, було значно краще, ніж сподіватися на примарну зустріч в іншому світі.

Якось на початку травня 2011-го, коли Олівер уже майже змирився з тим, що решта життя перетвориться на низку нескінченних, наповнених зневірою днів, Клаус Волкенхорст покликав його на вечерю. Вони зустрілися в ресторані «Dallmayr» неподалік Марієнплац і Нової ратуші й увесь вечір розмовляли про щось дріб’язкове, зовсім неважливе, старанно оминаючи згадувати роботу й нещодавні смерті. На прощання Клаус обійняв Олівера. І хоч обійми не вирізнялися теплотою — Клаус обіймав його, мов камінь, — прийшовши додому, Олівер раптом збагнув, що, крім Клауса Волкенхорста та довбаної роботи, в нього нічого немає, нікого не залишилося, і… він дозволив Клаусу повести його за собою.

У серпні Олівер Морґенштерн повернувся до ландтагу. Волкенхорст умить завалив його роботою: більше зустрічей, більше урочистих прийомів, більше відповідальності, і все ж кожен наступний день здавався дедалі менш яскравим і все більш порожнім та безглуздим. Олівер люто ненавидів те, що робив, але нічого не міг вдіяти. Іноді він просто не знав, як здихатися Клауса (радник був немовби старим псом, який дістався у спадок від родичів: Олівер його ледве терпів, але спекатися не міг). І потім цей успіх на виборах 2013-го… Вони обоє виявилися до нього неготовими — 63 % голосів виборців! — і зрештою Олівер вирішив, що не може просто взяти та покинути все. Його батько, напевно, перевернувся б у могилі.