Розділ «Літак»

— Розкажи, як у тебе.

— Нічого, — хлопець утер долонею рота і стенув плечима, — працюю.

— Працюєш, і все?

— Угу.

Вона стримала зітхання. Син тупився в неї порожнистим відчуженим поглядом, і причину цього Анна не могла зрозуміти. Зрештою так було завжди: вже багато років усі її спроби заповнити тишу за столом хоча б якоюсь розмовою зазнавали фіаско.

— Весь у батька, — дивлячись радше в синів лоб, аніж в очі, промовила вона.

Артем картинно закотив очі й почав:

— Це кур’єрська компанія, але ми не посилки розвозимо. Точніше не лише посилки. У нас купа постійних клієнтів, ми для них скуповуємося в маркетах, забираємо з магазинів вибраний через Інтернет одяг, замовляємо їжу з ресторанів, ну, всяке таке, і потім усе це відвозимо до них додому, — він говорив із таким виглядом, наче раніше вже розповідав усе, а вони забули, тож тепер мусить, вдаючи, ніби нічого не сталося, повторювати по другому колу. — Вони за це платять добрі гроші. Ну, типу, в них немає часу й усе таке, і вони хочуть, щоб, коли прийдуть додому, все було готове: їжа в холодильнику, свіжа зубна паста, костюм для гольфу на завтра, лижна маска чи ласти перед вильотом на відпочинок.

— Тобі подобається? — не підіймаючи голови від тарілки, запитав Влад.

Артем, зиркнувши на матір, відповів:

— Це цікаво. Постійно в дорозі, багато нового бачиш. Місто дуже гарне. Ну й, основне, платять добре. Не кажучи про чайові. Іноді за одну поїздку чайових можна відгребти більше, ніж тут, у Рівному, заробити за місяць.

Хлопець затих, і розмова провисла. Артем опустив погляд у тарілку, відчуваючи, як у грудях наростає роздратування. Усе, як завжди: йому постійно доводилося зі шкіри пнутися, щоб добитися від батька хоч якоїсь реакції, яка б відрізнялася від апатичного кивка чи непомітного поруху бровою. Він знову почав:

— Ма тобі ще не казала, я вам трохи грошей привіз, ну, залишив, може, на щось… — Артем затнувся. — Ви б ремонт тут зробили. — Він показав на плями жиру над плитою. — І ще, батя, я для тебе дещо маю. Блін, ма, геть забув, а ти не нагадала. — Хлопець нахилився до холодильника, відчинив дверцята, дістав ізсередини пляшку віскі «Duncan Taylor». — Це «Дункан Тейлор», ну, віскі такий, дванадцять років витримки, односолодовий, тобі має сподобатися. Хочеш, можемо спробувати просто зараз, — Артем без упину говорив, і це дратувало його ще дужче. — Налити?

Влад кивнув.

Поки хлопець відкорковував пляшку, Анна дістала два келихи й поставила їх на стіл. Артем розлив світло-бурштиновий напій, підсунув один келих батькові. Потім заціпенів, не наважуючись піднести руку. Не знав, чи батько чаркуватиметься. Влад мовчав, спрямувавши погляд на стіну понад синовим плечем. Артем знав, що батько ніколи не був багатослівним, але тепер мовчанка була інакшою, такою пекучо нестерпною, що аж різало в очах. У нього враз з’явилося бажання, щоби Владові хтось зателефонував — комісар, наприклад, чи командир якийсь — і висмикнув звідси, забрав просто зараз, наказав поїхати якнайдалі.

Спливло півхвилини. Артем підняв келих і зробив ковток. Влад теж відпив — зовсім трохи, — після чого сфокусував погляд на синові, чекаючи, що той скривиться, та цього не сталося. Хлопець опустив склянку на стіл, півхвилини не рухався, а тоді звів очі на батька. Кутики губ затремтіли.

— Досить. Не мовчи. Зараз задушиш своєю мовчанкою. Кажи вже!

Анні здалося, наче ранкове світло раптово погустішало й набуло ядучо-жовтуватого відтінку.

— Казати що? — Влад стомлено скинув вицвілі очі.

— Що тебе гризе! Що ти думаєш про мене! Про те, що твій син сидить на заробітках у Москві, доки ти воюєш із росіянами! — останні слова Артем уже майже прокричав.