Розділ «Літак»

Виникла кошмарна пауза. З кімнати немовби викачали повітря. Анна закусила краєчок губи, а тіні, що ховалися в складках її обличчя, проступили чіткіше. Влад мовчки дивився на сина. Артем, не витримавши погляду, закинув голову й одним ковтком спорожнив келих. Потім гупнув склянкою об стіл і вп’явся поглядом у матір.

— Він тільки й мріє, щоб я поліз у ті окопи і щоби мене там прикінчили, хіба ні? — повернув голову до батька: — Тобі цього треба? Тоді ти заспокоїшся? Я тоді виконаю свій обов’язок перед країною, яка навіть роботи мені нормальної не може дати?

Влад розтулив рота й напружився. Його дружина та син завмерли, вижидаючи, що він скаже, та чоловік лише смикнув борлаком. Наготовлені слова — власне, два чи три слова — замість зісковзнути з язика безгучно провалилися всередину.

Анна штрикнула Артема поглядом, але промовила м’яко, без докору:

— Перестань. Із воєнкомату тричі надсилали повістку. Твій батько звелів нічого тобі не говорити. Навіть не згадувати при тобі. Він же боїться… — вона зам’ялася, — він не хоче, щоб ти пішов за ним.

Артем недовірливо кліпнув, і на якусь мить його запал пригас.

— А я б ніколи не пішов, ма. Це не моя війна. Я взагалі не розумію, чому повинен нею перейматися. Я приїхав, щоб вас побачити, щоб відпочити, але я… чому я постійно мушу думати про цю довбану війну? Так, я живу в Москві, мені подобається місто, мені страшенно подобається, що воно ніколи не спить, мені подобаються люди, з якими працюю. Чому я маю почуватися через це винним? Вони нормальні, це не монстри, вони не п’ють кров немовлят. Більшості взагалі начхати на те, що тут, у нас, твориться. Вони, як усі, — хочуть працювати, заробляти, витрачати. А я хочу бути, як вони! Що в цьому поганого? У мене є дівчина, ма. — Насправді це не зовсім відповідало дійсності, Áлія не була його дівчиною, тож остання фраза немовби зав’язла в зубах, і хлопець напружився, щоб її закінчити. — То мені що — від неї відмовитися? Покинути її, бо в неї російський паспорт? Бо мій батько воює на Сході? Ма, я заробляю п’ять тисяч євро на місяць… — А це вже відверта брехня. Навіть із чайовими Артем отримував тільки трохи більше за дві (що не так багато для Москви), хоча його боси не втомлювалися повторювати, що чотири з половиною чи навіть п’ять тисяч євро на місяць — це цілком реально для кур’єра, аби лиш бажання. — Через те, що хтось десь помирає, я зобов’язаний від них відмовитися, повернутися сюди й гарувати за три тисячі гривень? Чи за сім гнити в окопах, охороняючи нікому не потрібну шахту? Я нікому не бажаю зла, я просто хочу жити та насолоджуватися життям. — Артем зробив паузу, сподіваючись почути від батька щось у відповідь, проте Влад німував, і хлопець знову почав дратуватися. — Це не моя війна, — злостиво повторив він, потім мотнув головою до батька. — І не твоя теж! Поясни мені, яка користь із того, що ти півроку просидів у землянці посеред поля? Багато повоював? Самому хоч полегшало?

Аннин погляд судомно смикнувся: це вже було занадто. Влад свердлував очима келих. Очі були порожніми, немовби п’ятнадцять тижнів на війні спалили вщент запас його емоцій. Він хотів зреагувати, відчував, що мусить обізватися, проте звично німував. Йому здавалося, наче слова, які цикадами дзижчать у голові, щойно вилетівши з рота, стиснуться до банального набору звуків, сутність яких ще можна буде вловити, але значення ці звуки вже не матимуть ніякого. Неначе у древній молитві мертвою мовою, адресованій богам, яким уже давно ніхто не поклоняється.

Мовчанка скувала їх густим чорним желе.

Спливла хвилина. Артем раптом гостро пожалкував про те, що наговорив, і поклав руку на батькове плече.

— Пробач, па, я… ну, я не хотів. Серйозно.

Той жест, а ще дужче — затушована нещирість фрази, вмить довели Влада до сказу. Зовні чоловік не змінився, проте нутрощі неначе обілляли гасом і підпалили. Він повернув голову до Анни, розпачливо шукаючи її погляд. Дружина тупилася у складені на столі руки, одначе вмить щось відчула, звела голову й торкнулася рукою загрубілої чоловікової долоні.

Влад заплющив очі, здивувався, збагнувши, що тепло дружини більше не зігріває його, та струсив синову руку з плеча. Потому допив віскі, поставив келих на стіл із таким стуком, що Анна й Артем підстрибнули, мовчки підвівся та вийшов з-за столу. На виході з кухні він зачепив ногою пуфик, що причаївся за дверима. Гнівно рохнувши, чоловік ударив пуф удруге, через що той відлетів до протилежної стіни коридору. Влад пройшов до спальні, причинив за собою двері та повалився на ліжко.

Хвилин десять він лежав, заплющивши очі, проте заснути не міг. Сумка стояла поряд, і чоловік, потягнувшись, дістав звідти мобільний телефон. Машинально протерши долонею подряпаний екран, Влад зайшов до галереї та відкрив один із небагатьох, зроблених за час перебування на лінії розмежування знімків. Їхній взвод щойно привезли до Авдіївської промзони, і вони сфотографувалися на тлі двох армійських КРАЗів. Влад наблизив знімок і став роздивлятися знайомі обличчя. З тих, хто стояв обабіч нього, двох уже не було серед живих: двадцятидворічного Гната Калитко на прізвисько Кріт ще в лютому після тижневого запою забрали до лікарні в Запоріжжі, де він за день помер від панкреонекрозу, а Слава Ситник, якого всі називали Лускунчиком, загинув менше ніж місяць тому. Лускунчику було трохи за сорок, родом із Ясинуватої, жив у Донецьку, про те, чим займався до війни та чому пішов на фронт, ніхто не знав. Власне, через похмуру мовчазність вони з Владом і зблизилися.

Чоловік іще більше наблизив фотографію і спробував за виразом обличчя здогадатися, про що думав Лускунчик, коли їх фотографували. Риси дробилися на пікселі, тож зрозуміти що-небудь було важко. Влад пригадав, як за день до злощасного обстрілу із цього самого телефона показував Лускунчикові фотографії сина. У Ситника дітей не було (чи не єдине, про що Владу відомо достеменно), тож він прогорнув знімки із ввічливим терпінням бездітного чоловіка й мовчки віддав телефон. Влад сказав йому — збрехав, як і решті, — що Артем на заробітках у Польщі.

А наступної ночі до посадки поблизу їхніх позицій по-тихому заїхали дві батареї самохідних установок із 14-ї окремої механізованої бригади. Чверть години лупили по заздалегідь визначеній цілі на південний схід від Крутої Балки, а тоді забралися. Уранці лейтенант говорив, що арта розбомбила «Красуху»[54] і що тих «Красух» усього десять на всю російську армію. У цьому місці тканина пам’яті стоншувалася. Влад невиразно пригадував, як по обіді з’явилися чутки, що пушкарі з 14-ї рознесли на друзки не лише «Красуху», що вчорашньої ночі неподалік залізничної станції Ясинувата снаряди — випадково чи навмисно — влучили у вантажівку з бойовиками, яка рухалася чи то до Ясинуватської розв’язки, чи то до позицій за Крутою Балкою, і загинуло щонайменше двадцятеро людей. Обстріл у відповідь почався щойно стемніло. Спершу зачахкали міномети з боку Яковлівки, Мінерального та Спартака, потім долучилася артилерія на всій лінії довкола Авдіївки: упродовж трьох годин бойовики нещадно довбли фільтрувальну станцію, шахту «Бутівка», частину протиповітряної оборони, що колись обслуговувала Донецький аеропорт. Після півночі до арти приєдналися «Гради». Обстріли, то затихаючи, то посилюючись, тривали до третьої ранку, а десь між першою ночі й тим моментом, коли гуркотіння вибухів остаточно припинилося, Слава Ситник вибрався із бліндажа й почвалав через промзону в бік Донецької фільтрувальної станції. Зранку Влад і двоє його товаришів по службі знайшли Лускунчика в полі неподалік дороги на Кам’янку. Як вони його шукали, Влад не пам’ятав. Більш-менш чіткі спогади про той день починалися від тієї миті, як тіло Ситника притягли до промзони. Оглушений і виснажений безсонною ніччю, Влад тупився в нашпиговану свинцем замерзлу плоть, повільно прокручуючи в голові ідіотську думку, що в Лускунчикові тепер стільки металу, що його доцільніше віддати на металобрухт, аніж везти на кладовище.

Відтоді щовечора, підклавши руки під голову, Влад міркував, хто зламається наступним.

Чоловік не знав, чому Лускунчик подався до армії. Навряд чи через переконання, інакше сидів би в окопах ще в липні 2014-го. Вочевидь, щось трапилося, щось достатньо вагоме, аби примусити його перейти лінію розмежування та стати контрактником ЗСУ. Та дошкуляло інше. Влада зачепили синові слова. Яка користь із того, що вони з Лускунчиком п’ятнадцять тижнів скніли в землянках? Хай там що примусило Ситника взятися за зброю, навряд чи він припускав, що на «нулі» здебільшого сидітиме в землі, ховаючись від обстрілів, доки йому не зірве дах і він не вийде зі сховку просто під снаряди. Влад знав, що син помиляється. Не може бути двох правильних суджень, коли йдеться про людське життя — хтось помиляється, а хтось обов’язково має рацію, — і Влад не сумнівався, що правда на його боці, та цілковита неспроможність обґрунтувати цю впевненість не лише на словах, а й у думках дратувала й не давала спокою.

З-перед очей не зникало обличчя Слави Ситника. Мовчазний, завше насуплений, із коротким волоссям і невидимими віями. Ситник ніколи не нарікав і не чекав на допомогу від волонтерів, якщо щось було потрібно, мовчки вирушав до міста й купляв за свої: сковорідку, сокирку, запчастини до генератора.

Влад Янголь сів на ліжку. У грудях застрягло щось нестерпно гостре. Може, Лускунчик не встиг нічого зробити за час, що провів на передовій, але ніхто — чорт забирай, ніхто! — не має права говорити, що він загинув даремно.