Розділ «Гора»

— Наскільки ми високо? — ледь чутно запитав кардинал. — Ви ж були в кабіні.

Парамонов хотів сказати, що події, які передували падінню, стерлися з пам’яті, але несподівано усвідомив, що пам’ятає. Він пригадав. Число спалахнуло перед очима, наче його випалили лазером на сітківці. 199. Вони перебували на сто дев’яносто дев’ятому ешелоні[117], коли 777-й зачепив крилом гору. Ось звідки ця задушлива порожнеча в грудях, ось чому після кількох різких рухів у вухах гупають молоти, а небо немовби пливе перед очима.

— Ходімо, — буркнув пілот.

І, розвернувшись, закрокував до фюзеляжа.

18:20

Насамперед Парамонов обійшов носову частину з півдня, щоби з’ясувати, як міцно вона тримається на сідловині. Сплющений салон бізнес-класу вгруз у неглибокому жолобі, проораному під час падіння в суміші каміння та льоду носом літака, зате лівий борт салону першого класу та майже вся кабіна пілотів нависали над чотирьохсотметровою прірвою.

— Там надувний трап. — Апшоу показав на подібну до велетенського гумового човна конструкцію, що нерухомо чепіла під першим входом із лівого борту.

— Так, — кивнув Єгор, — це я його розклав.

— Гляньте, — долинуло з-за їхніх спин.

Апшоу та Парамонов повернули голови до Лоуренса.

— Що там?

— Місяць. — Ресивер дивився в бік, у який витяглася його тінь. Найближчий до сідла хребет, що здіймався за льодовиком на сході, щедро висвітлювало призахідне сонце, зате далі гори тонули в фіолетових сутінках, і далеко за ними, аж на горизонті, з-за тонкої запони темного серпанку випливав величезний місяць. Через різку відмінність у яскравості й надміру густі кольори краєвид здавався якимось несправжнім: і гори на сході, і місяць над ними скидалися на сточені міллю театральні декорації. — Він просто гігантський.

Парамонов змовчав, Апшоу ледь помітно кивнув і відразу відвернувся, втупивши погляд у розпанахане черево авіалайнера.

— Думаєте, ми зможемо щось тут знайти?

Парамонов провів пересохлим язиком по губах:

— Мусимо, — і поліз досередини.

Лоуренс і Апшоу посунули за ним.

Те, на що перетворився салон бізнес-класу, нагадувало звалище сміття після нищівної пожежі. Ні підлоги, ні стелі не залишилося — обвалилися від удару об землю, — і чоловікам доводилося продиратися крізь мішанину розтрощених крісел, обгорілого багажу та вантажних контейнерів. Відгонило гаром і сталлю. У повітрі кружляли пластівці попелу впереміш із пилом і замерзлими часточками вологи. Віддалившись на кілька метрів від краю фюзеляжа, росіянин побачив перші обвуглені тіла. Лоуренс ненароком наступив на щось хрустке, нахилився, щоб роздивитися, і голосно кавкнув, затуливши рота долонею. Просто під ним лежало почорніле немовля. Шкіра була нафтово-чорною, наче обсидіан, і з огидним шурхотом кришилася під ногами.

— Бляха! — Лоуренс відсахнувся, спробував відійти й заточився. Він би впав, якби Апшоу не притримав його. — Тут діти! — ресивер вишкірився. — Чорт забирай, тут стільки дітей!

— Опануй себе, — глухо відказав Парамонов. — Ми їм уже не допоможемо.