Розділ «Гора»

— Почекай! — похитав головою росіянин. — Ми заберемо малу, а ти переконайся, що всередині немає живих, — американець не рухався. — Ти мене розумієш?

Лоуренс повернув голову, секунд п’ять тупився в напівтемряву салону, лише тепер зауваживши на сидіннях нерухомі тіла, й потому хитнув нею.

— Перевіряй пульс, ось тут, — Парамонов торкнувся стуленими вказівним і середнім пальцями до шиї під щелепою, — праворуч чи ліворуч на рівні борлака. Якщо пульсу нема, проте шкіра на дотик хоч трохи тепла, однаково волочи тіло сюди, я спробую…

— Я знаю, як відрізнити живу людину від мертвяка. — Лоуренс говорив утробним і водночас надміру гучним голосом, як зазвичай розмовляють глухі від народження.

Роздратований, що його перебили, Парамонов насупився, проте доки він устиг щось сказати, Лоуренс зник, а Апшоу штовхнув його ліктем:

— Полізли.

Анна присіла на край отвору та поклала дівчинку на коліна. Шістдесятитрирічний кардинал виявився спритнішим і дістався до жінки швидше за виснаженого похміллям росіянина.

— Не підіймайтеся далі, — сухим, зривистим голосом кинув Апшоу, — я заберу її та передам вам.

Парамонов застиг. Дюк Апшоу кілька разів гойднувся на напівзігнутих ногах, переконуючись, що обвуглений стрингер під ним не прогнеться, а потому кивнув Анні. Жінка спробувала відірвати руки дівчинки від футболки, проте мала`, розплакавшись, стисла кулачки так, що побіліли пальці. Анна звернула безпорадний погляд на Апшоу. Той, допомагаючи собі ліктями, видерся трохи вище та схилився над дівчинкою.

— Лейло, — зашепотів кардинал над вухом; дівчинка, не повертаючи голови, скоса повела на нього переляканим поглядом. — Це Дюк. Пам’ятаєш мене? — Футболку вона не відпустила, та Анна відчула, як послабшав натиск крихітних пальців. — Усе гаразд. Чуєш? Усе добре. Дозволь мені допомогти.

Він акуратно стягнув дівчинку з Анниних колін. Пригорнувши її до грудей, обережно спустився на стрингер, що стирчав із пролому, а тоді, кривлячись від болю в спині, нахилився та передав Парамонову. Росіянин поніс Лейлу до більш-менш рівної скелястої ділянки, неподалік місця, де, несамовито тручи скроні, сидів Олівер.

Апшоу допоміг Анні. Щойно її ноги торкнулися каміння, в отворі з’явився Лоуренс.

— Ну що? — піднявши очі, запитав кардинал.

Американець похитав головою:

— Холодні.

Апшоу розумів, що перепитувати безглуздо, проте не стримався:

— Усі?

— Так, усі.

Ресивер присів на краю проламу, зісковзнув на стрингер, а вже звідти скочив на землю. Утрьох вони попрямували до місця, де Парамонов згорбився над Лейлою.

Олівер зняв із себе жакет і підмостив його під дівчинку. Парамонов притримував долонею її потилицю. Ігноруючи біль, що раз у раз вгризався в коліно, Анна стала навколішки, підповзла до Лейли та поклала її голову собі на стегно. Великі та бездонно-темні, як у тюленятка, очі немовби вкривав туманний наліт. Це створювало враження, що дівчинка от-от знепритомніє.