Розділ «Гора»

Раптом старій дещо спало на думку. Вона збавила вогонь на конфорці та присіла перед дівчинкою.

— Підеш зі мною до церкви? — Кутики старечих губ задерлися, проте усмішка не торкнулася очей; холодний оцінювальний погляд прилипнув до обличчя онуки. — Там ти зрозумієш… або хоча би почнеш розуміти. От побачиш, там гарно!

Аня напружилася і взялася зважувати, що буде, коли відмовиться, і що — коли погодиться. Зрештою несміливо проказала:

— Тато не дозволить.

Неля Йосипівна спробувала підморгнути, проте не змогла: дурнувато блимнула обома очима.

— Ми йому не розповімо.

Дівчинка, затуливши рота кулачком, хихикнула.

— Я тобі все покажу, — продовжила вмовляти бабуся, — якщо не сподобається, більше не ходитимеш. Ну?

І мала кивнула.

Недільного ранку Неля Йосипівна повела онуку до Успенської церкви, що на той час була єдиною, яка діяла в Рівному. До горбачовської Перебудови ще було далеко, проте наприкінці сімдесятих влада облишила пресувати віруючих, тож до схованої у дворах поблизу набережної дерев’яної церковки можна було приходити цілком спокійно. Спочатку Анні було цікаво — похід як-не-як став джерелом нових вражень, — але вона була єдиною дитиною в душному, тісно напханому людьми приміщенні, майже нічого не бачила, не розуміла нічого з того, що чула, і невдовзі нудотно-солодкаві запахи, гугняві співи, надмірна скутість і зосередженість людей довкола їй набридли. Анна, хоч і змучилася, все ж достояла службу до кінця, а потім, плетучись за бабусею додому, осмислювала побачене та зрештою зробила висновок, що для того, аби краще розуміти Бога, потрібно мати велике терпіння та міцні ноги. Її власні стопи палали пекельним вогнем.

Батько оскаженів, коли дізнався. Анна сама розбовкала за два тижні після походу до церкви, і Данило розкричався так, що на шиї поздувалися жили. Потім зателефонував матері та взявся горлати на неї, мовляв, як ти наважилася? Репетував, аж слина летіла. Неля Йосипівна зрештою кинула слухавку, й тільки потому Данило помітив, що Анна заходиться слізьми на колінах у дружини. Кавкаючи, дівчинка намагалася пояснити, що вони просто молилися і не зробили нічого поганого, на що Данило загорлав, що єдина мета молитов — сформувати ілюзію, нібито проблеми замість того, щоб вирішувати, можна перекинути на всесильного бороданя, і що це неправильно, що світ насправді жорстокий і покладатися треба лише на себе.

Трохи заспокоївшись, батько знову набрав матір і попередив: якщо хоче надалі бачитися з онукою, повинна відмовитися від ідеї затягнути її до церкви. Він вислухав відповідь, а тоді навдивовижу спокійним голосом запевнив, що сам подбає про релігійне виховання доньки, — пообіцяв, що відтепер вони щовечора разом читатимуть Біблію.

І вони справді почали читати. Тобто читала Анна, а потім вони обговорювали прочитане.

Минуло багато років, допоки Анна зрозуміла, що саме батько прагнув їй донести. Пам’ятала, як якогось дня наприкінці червня він примусив її прочитати 6-й розділ Книги Ісуса Навина про зруйнування ізраїльтянами Єрихона. Вона ледве продерлася крізь недоладний, важко складений, майже неперетравний текст, нічого, певна річ, не второпавши, після чого батько, як міг, пояснив їй, що таке Ханаан і хто такі хананеї, та попросив ще раз перечитати вірші 6:20 та 6:21:

20. І закричав народ, і засурмили в сурми. І сталося, як народ почув голос сурми, і закричав народ гучним криком, то впав мур на своєму місці, а народ увійшов до міста, кожен перед себе. І здобули вони те місто.

21. І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча.[141]

Анна однаково не зрозуміла. Її батько взяв олівця, підкреслив слова «усе знищили вістрям меча» та поглянув на доньку. Вона опустила очі — не могла збагнути, чого він хоче. І тоді Данило спалахнув. Затято, ледве стримуючись, аби не перейти на крик, заходився пояснювати, що племена Ізраїлю прийшли на чужу землю та винищили хананеян — чоловіків і жінок, старих і малих, усіх без винятку, — вони захопили їхню землю, змели їх із лиця землі, і що це геноцид, чистий геноцид, будь-яка цивілізована людина має визнати це геноцидом, і що геноцид залишається геноцидом, навіть якщо його чинять за велінням Бога. Його донька, давлячись слізьми, кивала — так, тату, так, це геноцид, — але не наважилася сказати, що вперше чує це слово.

Уранці наступного дня, коли батько пішов на роботу, Анна витягла із книжкової шафи 1600-сторінковий «Советский энциклопедический словарь» і, акуратно гортаючи тонюсінькі аркуші, відшукала статтю про геноцид:

Геноциˊд (от греч. γéνος — род, племя и лат. caedo — убиваю), одно из тягчайших преступлений против человечества, истребление отд. групп населения по расовым, нац., этнич. или религ. признакам, а также умышленное создание…

Далі читати не стала. За расовими, нац., етніч. чи реліг. ознаками… Вона знову нічого не зрозуміла, тільки ще більше заплуталася.