Розділ «Гора»

— Давно.

— Так. Дуже давно. — Єгор промовляв слова повільно, дивно відкриваючи рота, так наче на язиці виріс мозоль і він боїться здерти його об піднебіння, проте гіркота, що бриніла в голосі, водночас якось незрозуміло розслабила зв’язки, тож росіянину чи не вперше за два дні не доводилося напружуватися, щоби виліплювати зі звуків англійські слова. — Найгірше, що експедиція була добре оснащена, із нібито досвідченим головою. Начальником штурму в них був азербайджанець на ім’я Башир Кодзоєв, 1984-го він водив ту саму групу на пік Леніна, мій старий ходив із ними, і те сходження було вдалим. Мабуть, це їх і розслабило. Через багато років після повернення з Киргизстану батько казав, що перед експедицією ніхто не вивчав звіти про невдалі сходження на пік Перемоги, крім того, порівняно легкий підйом простими маршрутами піка Леніна сформував у членів групи хибну певність у власних силах. Башир Кодзоєв чомусь вирішив, що поступова акліматизація їм не потрібна, вершину можна штурмувати «на ходу», лише трохи сповільнивши темп набирання висоти. Ніхто йому не заперечив.

Непроникна завіса, за якою Єгор ховав спогади, стоншилася, по ній розповзалися дірки. Його батько безліч разів переповідав цю історію, тож росіянин пригадував усе так чітко, наче сам побував на горі. Він знав напам’ять імена, час і місце смерті тринадцятьох батькових товаришів, пам’ятав описи гребенів, тріщин, карнизів, кулуарів і насипів, уздовж яких їм довелося пройти.

План Кодзоєва був жахливо примітивним і передбачав, що під час сходження люди, які будуть втрачати сили, кидатимуть свою поклажу та спускатимуться. Інші продовжать дертися далі. Ті, хто дістануться висоти 7100 метрів, улаштують там табір, а наступного дня звідти на штурм вершини вирушить група з чотирьох осіб: Марат Ішемгулов, Ігор Кічеджи, Альберт Капінус і сам Башир Кодзоєв. Валерій Парамонов, Єгорів батько, був одним із запасних штурмовиків і міг узяти участь у завершальному кидкові на пік лише з дозволу Кодзоєва.

Сходження почалося вранці 13 серпня. 15 серпня група під керівництвом Кодзоєва перебралася через перевал Чон-Терен і розбила табір на висоті 5800 метрів. Наступної ночі заночували на висоті 6350 метрів. Тут у одного з альпіністів, Олега Наришкіна, розболілася голова, проте повертатися він навідріз відмовився. Ніч 17 серпня група провела на висоті 6800 метрів. Уночі Наришкіну погіршало, він скаржився на запаморочення, часткову втрату зору, зрештою почав блювати, і вранці 18-го Кодзоєв наказав спускати його. У супроводі трьох альпіністів — Павла Семісотова, Гліба Хінштейна та Кірсана Ісаєва — Наришкін розпочав спуск до табору на позначці 6350 метрів. Пізніше того самого дня зненацька відмовився від подальшого підйому один зі штурмової четвірки — Ігор Кічеджи. Після короткої суперечки із Кодзоєвим Кічеджи без супроводу поплентався назад до наметів на висоті 6800 метрів. До табору він не дійшов і став одним із чотирьох, чиє тіло так і не знайшли. У штурмовій групі залишилося дев’ятеро. Упродовж 18-го вийти на заплановані 7100 метрів не вдалося, до сутінків вони видряпалися тільки до 6980-ти і з настанням темряви зупинилися на відстані тридцяти метрів від східної вершини піка Перемоги.

У ніч на 19 серпня на гору налетів сніговий буран. Близько третьої штормовий вітер зі швидкістю понад сто двадцять кілометрів за годину пошматував два із трьох експедиційних наметів. Шестеро альпіністів утиснулися в один намет, трьом іншим — Іванові Мурзі, Гоші Острягіну та Маратові Ішемгулову — довелося закопуватися в сніг і так чекати на схід сонця. За дня буря не влягалася, і що ще гірше — від холоду відмовили примуси та рації. Начальник штурму звелів трійці Мурга-Острягін-Ішемгулов спускатися до табору на висоті 6350 метрів, де тієї ночі мали відпочивати Семісотов, Хінштейн, Ісаєв і Наришкін, і принести звідти кисневі балони та запасні примуси. До трійки приєднався Валерій Парамонов. Із ними хотіли вирушити ще двоє, Альберт Капінус та Ігор Лисаков, але Кодзоєв не дозволив — у таборі на 6350-ти метрах стояло лише два намети.

Після дня блукань у хуртовині Мурга, Острягін, Ішемгулов і Парамонов досягнули позначки 6400 метрів і, коли запала ніч, закопалися в сніг, не підозрюючи, що від наметів їх відділяє півсотні метрів.

Уранці 20 серпня Валерій Парамонов помітив намети й узявся кликати на допомогу. Його почули. Семісотов і Хінштейн (Наришкін на той час уже помер від набряку мозку, а Ісаєв перебував у вкрай важкому стані — на межі притомності) піднялися до викопаної в снігу ями та по черзі перемістили замерзлих Мургу, Острягіна й Ішемгулова до табору.

Наступну добу семеро альпіністів провели в наметах, марно чекаючи, коли вщухне буря. У них закінчився кисень, майже не лишилося гасу та їжі, тож на ранок 21-го Семісотов, Хінштейн і Мурга вирішили спускатися по допомогу. Вони пропонували Парамонову йти з ними (Валерій був у кращому за Ішемгулова чи Острягіна стані), але той захотів перечекати негоду. На другій годині спуску трійка заблукала. Збагнувши, що відхилилися від маршруту, чоловіки почали повертатися до табору, але не дійшли. За годину Іван Мурга помер від перевтоми: упав, ловлячи замерзлими долонями краплі крові з носа, і більше не підвівся. Семісотов і Хінштейн загинули невдовзі по тому: перший — зірвавшись зі схилу, другий — від високогірного набряку легень.

22 серпня буран нарешті відступив. Башир Кодзоєв і четверо альпіністів, які сиділи в таборі під східною вершиною піка Перемоги, рушили донизу, одначе смертельно виснажені після двох діб без кисню на висоті сім кілометрів спустилися тільки на сотню метрів. Сил, аби поставити намет, не вистачило, і вони закопалися у сніг. Там їх — присипаних снігом і зцементованих кригою — знайшли через чотири дні альпіністи з казахської експедиції та рятувальники ВЦРПС[138]. Усі п’ятеро замерзли вві сні.

— Вони підіймалися, не зупиняючись для акліматизації й на день. — Єгор помовчав і втупив важкий погляд у кардинала. Спогади були неначе ракова пухлина у свідомості. — За три дні дісталися мало не до вершини, доки їх не зупинив сніговий буран. Група розділилася: частина пішла вниз, частина засіла на майже семикілометровій висоті. А буря все ніяк не закінчувалася, бушувала чотири доби, і зрештою загинули всі, крім чотирьох (серед них — мій батько). Вони застрягли в одному із проміжних таборів на висоті 6350 метрів.

«Для чого? — відчуваючи, як перелякано тріпоче серце, думала Анна. — Навіщо це розповідати? — Вона благально глянула на кардинала. — Зупиніть його… скажіть, нехай замовкне». Проте Апшоу мовчав і з незбагненно-голодним блиском у примружених очах ловив кожне Єгорове слово.

— Двоє з них були у критичному стані, один узагалі без свідомості. Мій батько та ще один… на ім’я Марат… Марат Ішемгулов… якийсь час наче трималися, спершу навіть сподівалися, що понесуть товаришів на спинах, але швидко виявили, що під час урагану охляли так, що самі неспроможні йти. Вони стали чекати. У них закінчився гас, тобто вони більше не могли добувати воду. Через день після того, як заметіль трохи стишилася, хлопець, що лежав без тями, помер. І тоді Ішемгулов запропонував дещо. Сказав, що вони можуть використати тепло ще не охололого небіжчика, щоб натопити води, і допоки мій батько знайшовся з відповіддю Ішемгулов виповз із намету, натрамбував у флягу снігу, заліз назад, задер парку на животі померлого, льодорубом розпанахав йому черево та впихнув баклагу досередини… в іще теплий кишківник.

Широко розплющивши очі, Єгор упритул дивився на Апшоу. Його груди ходили ходором, як у замученого спекою пса, здіймалися й опадали так часто, що Анні здавалося, ніби всередині грудної клітки щось обертається.

— Він сказав, що теплá людського тіла має вистачити, щоб розтопити трохи води, і не помилився. Доки той бідолаха задубів, частина снігу розтала. Мій старий та Ішемгулов розділили воду між собою, а тіло відтягли й скинули у прірву.

Апшоу нарешті розтулив рота з наміром щось промовити, одначе з горлянки не випорснуло жодного звуку. Росіянин продовжив:

— У наметі залишилося троє. Той третій, Гоша Острягін, був дуже слабким. Він заледве ворушився, проте свідомість не втрачав і розумів, до чого все йде, бо слізно просив його не вбивати. Мій батько й Ішемгулов увесь день то вистромлювали голови з намету, прислухаючись, чи не наближаються рятувальники, то стерв’ятниками нависали над Гошею, вижидаючи, коли той заплющить очі. — Єгор закашлявся і потрусив головою, й Анна раптом осягнула, що він насправді не хоче говорити, просто спогади, які за стільки часу вже майже розчинилися в намулі підсвідомого, виявилися сильнішими за нього: нарешті вирвавшись на волю, вони гачками учепилися в мозок. — До вечора по них ніхто не прийшов. Від спраги темніло в очах, але й Гоша не бажав помирати. І тоді мій батько з Ішемгуловим накинулися на Гошу й зарізали його… щоб розтопити ще трохи води.

Із хрипом, як ніби в його легенях щось обсипалося, Єгор затих. Він кидав рубані, нерівномірно пошматовані фрази, хоча тримав у голові все, немов бачене наживо. Пам’ять зберігала цю історію у вигляді чітких, нестерпно деталізованих картинок, бо про Гошу його батько розказував найбільше. Напевно, через те, що в разі з Кірсаном вони тільки скористалися тілом, причому робив усе Марат, а Гошу… його не просто прикінчили… вони зробили все, щоб Гоша Острягін потому, як йому розпороли льодорубом живота, залишався живим (і теплим) якомога довше, бо це давало змогу розтопити побільше снігу… Якби хтось зазирнув у Єгорову голову та знайшов там найяскравіший спогад, пов’язаний із батьком, то, напевно, здивувався б, збагнувши, що цей спогад насправді не Єгорів, це спогад батька — про те, як тримав Гошині ноги, доки Марат Ішемгулов занурював у ще живу плоть флягу зі снігом.

— Вони скинули тіло Острягіна у провалля, випили всю воду, а потім упродовж ночі не склеплювали очей. Обоє розуміли: хто першим засне, поплатиться життям. Під ранок батько відчув, що слабшає, і виповз із намету. Марат поповз за ним, наздогнав, вони почали боротися, і зрештою мій батько зіштовхнув Ішемгулова з кручі. Опівдні батька знайшли рятувальники.

Єгор заплющив очі. Застиг із відвислою щелепою. Від часу повернення з Киргизстану й до того, коли Єгор, по суті, втік на навчання до Краснодара, його батько розповідав про загибель Ісаєва, Острягіна й Ішемгулова сотні разів. Зрештою історія немовби зносилася від частого використання і вже так не лякала, а незадовго до випускного Єгор переконав себе, що батько все вигадав. Він відучився в училищі, п’ять років відлітав на винищувачі Су-30, базованому на аеродромі Міллерово в Ростовській області, і спогади про трагедію на піку Перемоги зблякли, проте потім… з’явився Інтернет. Якогось дня після телефонної розмови з батьком (розмови цілковито позбавленої емоцій і тепла — не те щоби зовсім як між чужими людьми, але дуже близької до того) Єгор несподівано пригадав історію, що так лякала, коли він був підлітком. У вихідні він вирушив до Ростова-на-Дону, засів у інтернет-клубі та на якомусь присвяченому альпінізму сайті розгорнув звіт про експедицію Башира Кодзоєва. Усе збігалося — дати, висóти, розташування проміжних таборів. Єгор узявся шукати інформацію про Ісаєва, Острягіна й Ішемгулова й не надто здивувався, прочитавши, що їхні тіла до цього часу не знайдено. Поблизу табору на висоті 6350 метрів рятувальники виявили напівживого Валерія Парамонова, два намети, деяке спорядження і… більше нічого. Лише смугу дивних слідів, які тягнулися до провалля.