Розділ «Гора»

Вітер кинув пасмо волосся Анні в обличчя.

— А про що тоді?

— Про повагу до того, ким ми є.

13 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло

Крізь морок на сході пробилося ранкове світло.

Єгор лежав на спині попід скелею, впираючись маківкою в чиєсь стегно. Світанок поглинав чорноту й водночас випалював щось у його мозку. Він спробував згадати, як засинав чи як переповзав до заглибини, проте не зміг; можливо, його перетягнув Апшоу. Голова була важкою та гарячою, а руки нижче за лікті — цілковито нечутливими. Пілот не став перевіряти, чи може ними рухати, бо не хотів дивитися на долоні. Чутливість у решті тіла не зникла — Парамонову здавалося, наче холод пожирає груди зсередини, і понад усім цим розкинула чорні крила спрага: думки про воду завдавали фізичного болю.

Упродовж кількох годин свідомість немовби тліла, то пригасаючи, то розгоряючись. Під час чергового пробудження Єгор порухав головою, намагаючись розворушити того, в кого впиралося тім’я, і, не дочекавшись реакції, запанікував: померли, вони всі померли, він тепер сам на сідлі. Страх роздув серце до розмірів футбольного м’яча, Парамонов відчував, як воно мляво штовхається під ребрами. Він спробував закричати, проте з горла витиснулося лише хрипле покректування. Очі заметалися поміж розкошланими хмарами, і раптом крізь тріщину в свинцевій товщі неба проступило вродливе жіноче обличчя: високі вилиці, мідне волосся. Єгор сіпнувся. Зоя? Погляд померкнув, Парамонов затремтів і почав одчайдушно торгуватися з тим, у кого ніколи раніше не вірив.

(збережи мені пальці — я більше не торкатимуся заміжніх жінок)

(витягни мене звідси — я повернуся і доглядатиму батька)

(гаразд, забирай долоні — лише не дай померти)

Якоїсь миті росіянина замлоїло від презирства до самого себе, та благати він не припинив: межа напруження, за якою нерви здають і думки починають панувати над людиною, а не навпаки, вже залишилася позаду. Не усвідомлюючи, що з горла ллються тихі стогони, чоловік потягнувся розбухлими до розмірів боксерських рукавичок долонями до неба, і тоді…

— Єгоре.

(я помилився… пробач… я хочу жити… змилуйся)

— Єгоре, чуєш мене?

— А? — Парамонов кліпнув, безпорадно, зовсім беззахисно, наче незрячий, і поклав на лице передпліччя, немовби затуляючись від різкого світла.

— Це я, Анна. — Її голос змінився до невпізнання. Жінка схилилася, прибрала руку, а тоді допомогла росіянину сісти.

— А. Я бачу. Так. Що таке?

— Я збрехала тобі. — Анна сіла, підігнувши ноги під себе. На обличчі — такий вираз, ніби вона щойно ковтнула отруту. Чи от-от має ковтнути. — У мене є гроші.

За кілька кроків від них Гелен Горовіц стояла навкарачки та з якимось сухим гавканням збльовувала світло-коричневі згустки. Дюк Апшоу тулився до стіни на відстані випростаної руки — обличчям до Гелен, але з поглядом, спрямованим у нікуди. Лейла сиділа в Дюка під боком, дихала — з-під намотаного на голову іранки мотлоху раз по раз вислизали хмарки пари. Вони пережили третю ніч на висоті шести тисяч метрів.

Парамонов наморщив лоба та прошелестів: