№1. Роман-вибух

Наші матері, висушені, випиті до дна і відлюблені, так і залишаються на своїх вершинах пережитого, і з часом ці вершини маліють і дрібніють, перетворюючись на незначні пагорби, тому що час обтинає гострі кінці. Ми, ідеологи щоденних потрясінь, дуже швидко переростаємо своїх мамів, гордо крокуємо назустріч новим стресам і не розуміємо розміреності їхнього життя. Нам стає нудно й нецікаво вже на другий день, ми шукаємо в гімні шкварку, і завжди знаходимо, і дивуємося, чому життя наших матерів є таким безвідходним, чому вони споживають одну й ту саму річ чи емоцію впродовж усього життя і не можуть її викинути на смітник. Ми точно впевнені, що нас чекає зовсім інша доля, що циркуль часу не залишить на нас болючих подряпин і ми не будемо ходячими музеями діагнозів, приречених на післяобідню тишу.

Я без попередження якось заїхав до мами — і застав цю бальзамну тишу. Мама поралася в задній кімнаті, не чула мого приходу. Завжди я приїжджав у підготовану атмосферу гостинності й очікувань, з цілуваннями, обніманнями й жартами — а тут я потрапив у природний, неспеціальний ефір, у якому були її щоденні звуки й відтінки. Мене заворожила ця аудіостерильність. Цокання секундної стрілки кварцового годинника, тихе булькання пристрою в акваріумі, автоматичне вмикання котла — усе це теж було тишею. Все це було суцільною тишею будинку, в якому я виростав, але якого я ніколи не чув. Поскрипування підлогових дощечок, стікання крапель конденсату по віконній рамі — будинок оживав у своїй цілковитій тиші, автором якої є мама. Я раптом збагнув, що це і є її спокій, її бажаний стан. Усе, що я робив усі ці роки, безумно гасаючи по будинку і здіймаючи порох, порушувало її внутрішню гармонію, стан спокою, гіпобіоз. А зараз у цій смиренності, теплизні, пошурхуванні, у гравітаційному танці мікропилинок наш будинок разом зі своєю господинею ще ніколи не був таким живим, ущерть наповненим матерією існування. Тут навіть тріщини на стінах ожили, як у ті часи, коли я лежав із ангіною і нафантазовував собі настінний сюр. Мені було ніяково порушити цю ідилію тиші й рутини. Я навшпиньки підійшов до задньої кімнати, мама мене помітила, мало не зойкнула — і згасла. Згасла, як гасне темрява в момент запалювання свічки. Просто згасла. Суцільна ідилія розпалася на оречевлену геометрію меблів, плінтусів, настінних візерунків, віконних перемичок. Мама ніби стрепенулася, вернулася звідкись, почала жартувати, щось розпитувати, але то була вже інша людина, яку накрутили, наче годинник, і вона відпрацьовувала ліміт пружини. Тепер я постійно боюся тривожити її собою. Уже нема що пити. Уже нема що викручувати. Лишень віддавати отриману колись любов, яку (такий задум небес) ти вже давно конвертував у щось інше й забув.

— У тебе теж так?

Товариш, який уже перестав бути духівником, замислився, коли я спитав.

— Як тобі сказати… Я вважаю, що ми нічим не зобов’язані нашим батькам. Навіть більше скажу — ми маємо право ставати зовсім чужими людьми, коли нам стукне 18.

— А вдячність? — не вгавав я.

— А вона не заважає бути чужими.

— Але ж тоді ти не зможеш цю вдячність продемонструвати.

— І не треба. Тоді ти стаєш боржником. А це дуже погано для стосунків «батьки — діти».

— Я погоджуюся. Коли ти щось комусь винен, то ти винен, сорі за каламбур.

— От на цьому дуже часто базуються всі родинні непорозуміння. Я з таким уже стикався. Деякі батьки все життя шантажують дітей тим, що вони їм винні все життя.

— Є таке.

— Як це назвати? Все життя докоряти тим, що в тебе є вони, батьки. І ти мусиш їх любити, обходжувати, догоджати і робити те, що вони тобі скажуть.

— З почуття вини, з почуття вдячності.

— Це жахливо. Взагалі-то любов мусить бути добровільною. Інакше це не любов. Або це любов із примусу. Я, до речі, схильний думати, що любов до батьків — це любов із примусу. Ти ж не маєш вибору. Ти повинен любити своїх батьків навіть тоді, коли вони наркомани, садисти або ще хтось. Але оскільки вони твої батьки, то ти без вибору їх любиш.

— Кажеш не любити?

— Я кажу любити добровільно. Усвідомлено. А для цього не обов’язково кожного вечора бачитися, передзвонюватися і лізти в душу один до одного. Я, наприклад, зі своїми батьками не можу обговорювати нічого, що мене турбує або гризе. Взагалі нічого.

— Ти їх любиш?

— Знову ж таки не все так однозначно. Звичайно, я їх люблю, бо вони мене народили і виховали. Але сказати, що вони центральні люди в моєму житті, я не можу. Це буде неправдою.

— Яким було твоє дитинство?