№1. Роман-вибух

— Цілком звичайним. Батьки подарували мені звичайне дитинство, яке мало чим відрізняється від мільйонів інших.

— Ну принаймні тебе не били ледь не до смерті, не знущалися з тебе, голодом не морили, до проституції не змушували.

— А хотілось би.

— Тьху на тебе. Плюнь три рази. Ти що, дурний?

— Я серйозно. Мені хотілось би пережити в дитинстві щось таке, що лишило би величезний слід, що перевернуло би моє життя. А то і згадати нема чого. Садочок, школа, друзі, футбол, машинки, ровер. Нічого особливого.

— Так у цьому і є суть щасливого дитинства — що не стається нічого страшного.

— Але воно має зворотний бік медалі. Потім мені дуже бракувало імунітету на всілякі потрясіння.

— Тобі ремня бракує, а не потрясіння.

— Ну чого ти… Коли я виріс, то зрозумів, що взагалі життя не знаю. Я не знав, як реагувати на серйозні виклики. І запитати не мав у кого. Бо батьки, сам розумієш: робота, поле, збирання врожаю, колядки і всяке таке. Кого будеш питати?

— Себе треба питати, шановний. От чого я не розумію — питати порад у батьків.

— А видиш!

— Ну бо так! Я майже ніколи не звертався по пораду до мами чи бабці. А останні десятиліття — взагалі ні разу.

— Останнє чи останні?

— Останні. Я вважаю, що за порадою до батьків звертаються ті люди, які бояться брати відповідальність на себе.

— Я коли був духівником певний час, то постійно зупиняв себе, аби не дати поради Павлові. Ні в якому разі. Боже, борони. Бо тільки-но ти даси пораду, автоматично стаєш відповідальним за результат. А як можна бути відповідальним за чуже життя?

— І що ти в таких випадках робив, коли хтось приходив порадитися?

— Намагався почути, до якого рішення схиляється сама людина. І потім обговорити різні варіанти. І знаєш що мене завжди найбільше дивувало?

— ?

— Люди не здатні робити те саме без чиєїсь допомоги збоку.

— А мене це не дивує. Більшість людей, яких я знаю, не є самодостатні.