№1. Роман-вибух

Ну як так — працювати на промбазі й нічого не притягнути додому? Нонсенс, дикість, глупство. Він волів ночами губити зір, виготовляючи кустарне взуття, але не міг собі дозволити поцупити щось нічиє, що лежало криво. Навіть якщо воно було нічиїм і завтра поповнить реєстр списаного. Чесність. Чесність у скромності. Чесність у самообмеженні. Чесність у відмовлянні. Чесність у бідності. А якою ж іще могла бути чесність в епоху пафосного самоприменшення?

Інколи здавалося, що його героїчна доля йому не пасує. Що хтось просто помилково закинув його в товарняк, який уже набирав ходу. І «божий одуванчик» змушений був натягувати на себе лицарські обладунки. Він чудово міг би впоратися з роллю кабінетного черв’яка, але фатум такий же сліпий, як і Феміда. Спокійний, розмірений, виважений, злегка загальмований.

— Ірусю, не нервуйся, ну чого ти нервуєшся?

Ці слова ще більше нервували Ірусю, заводили її, це було кумедно аж до колік. Вона — жива й темпераментна, тілесна й характерна. А він — ікона, непомильна у своїй чесності. Це прочитувалось у ставленні до нього інших людей. Вони шанобливо нахилялися, а звичайне вітання прирівнювалося до ручкання з архангелом. Маючи зовнішність сивочолого добрячка, він проходив крізь людей, здіймаючи за собою стовп висоти. Хотілося озирнутися, краще роздивитися цей одиничний недоторканний екземпляр. Жодного кривого слова, жодної нецензурщини — за все життя жодного «твою мать». Єдиний раз, коли я почув дідусевий голос на верхніх реґістрах, — це коли ми вдвох ходили темним парком і голосно гукали песика, який загубився.

— Топчику, Топчику! — так звали того пса, кульгавого на передню лапку, його бабця прихистила.

Дідусь голосно кликав пса, зазираючи під кущі самшиту, а мені здавалося, що це чийсь чужий голос поряд, чиясь мідна єрихонська труба порушувала передвечір’я містечка М, в якому мешкав один із останніх могікан. На білу, незайману поверхню його душі зумисне хотілося поналивати чорнил, порозмазувати всілякі каля-маля, порушити цю стерильність. Але ти не міг. Рука не підіймалася. До нього нічого такого не прилипало.

Іруся деколи їздила до Львова по сувої натуральної шкіри та шевські клеї — а Стефко весь день чекав на неї голодний. Не міг приготувати собі ні яєшні, ні канапки, ні навіть чаю заварити. Сидів у передпокої і чекав, утупившись у двері. Цілковита залежність, базова й фундаментальна. Йому не потрібен був ні чай, ні канапка — йому потрібна була її присутність у зоні досяжності поглядом. Я ніколи більше не зустрічав такого зрощення. Воно і лякало, і звеличувало. Хотілося покрутити пальцем біля скроні — і водночас хотілось молитися на таку вірність. Ось такі молитви я з задоволенням читав би кожного дня.

Мій тато був цілковитою протилежністю. Того мізерного досвіду перебування поруч із ним було предостатньо, аби відчути, що він — провокація гріха. Гумор — на грані фолу, непристойності з його уст лилися медом, чоловіче лібідо грало довгим переліком синонімів. Одну й ту саму річ, переважно з розряду грубощів, він міг називати десятками дієслів і прикметників.

— Йопересете, я з вашого чайника не можу собі навіть води налити. Він або ссикає, як дівка, або сцяє, як стара корова.

Я катулявся від сміху. Я рохкав від задоволення. Мені було суперово добре у цій гноївці, від якої мене все життя відділяло виховання інтеліґента. Здавалося, я спрагло черпав усі прояви цієї симпатичної вульгарщини, відновлюючи свій кислотно-лужний баланс, де явно бракувало кислоти.

Ерзац справедливо посів своє вакантне місце. Ерзацом було саме життя, в якому вершкове масло замінялося маргарином, мелена кава замінялася цикорієм, нормальний білий цукор замінявся несолодкими кристалами з Куби, гідність замінялася мовчанкою, добробут замінявся стабільністю, порядність замінялася пуританством, віра замінялася прогнозованістю, затишок замінявся замкнутістю, житло замінялося панельними хрущовками, культура замінялася кобзоном. На все природне знаходився свій ерзац, свій замінник, свій еквівалент. Тато теж був для мене ерзацом мого виходу з тіні, замінником мого дорослішання, еквівалентом мого бунтарства.

Звістка про його смерть застала зненацька. Я якраз виходив із концертного залу, де лунали вальси Штрауса. Він помер там, за кордоном. Набрав собі ванну, відчинив холодильник, аби щось звідти дістати, і впав замертво. Шикарна смерть. В його стилі — отак рубанути під самий корінь. Його застали саме в такій позі — лежачим на підлозі, голим до пояса. Приблизно таким я запам’ятав його того дня, коли заїхав накривкою по одному місцю. На щастя, я отримав право скласти свою дорослу думку про нього наперекір дитячій, накинутій. Я не жив би з ним, це ясно. Бабій, любитель випити, мужикуватий, друзі на першому місці. Це було би не життя, а суцільний ерзац. Абзац повний. Але й зовсім «останнім» він теж не був. Ну реально, кажу вам, той чайник або ссикав, як дівка, або сцяв, як стара корова.

Іруся не змогла поховати свого батька. Як і я свого. Ірусевого тата не стало якраз у той період, коли вона освоювала сибірський клімат. Вона була татусевою донькою, у них був незримий зв’язок на рівні електромагнітних хвиль. Вона в нього — остання з чотирьох доньок, наймолодша і найжвавіша. Він для неї — сувора доброта, в обіймах якої можна було забутися.

Його смерть оповита таїною. Офіційна версія родини — рак підшлункової. Реальне неспівпадіння, що межує з містикою, — його застали одягненим у білий костюм, нову сорочку, з вимитим волоссям, пахучою шкірою після гоління. Він лежав на готовому катафалку, схрестивши руки, взутий у вичищені мешти. На шиї, на горлі — синій слід. Хтось його зняв із мотузки і відповідально вклав, як слід. Очевидно, це був його давній товариш, з яким пов’язувала мало не кровна дружба. Родичі про це мало розповідали, але в дедуктивний спосіб, з уламків куцих розповідей Іруся згодом відтворила картину, яка могла би бути правдою. У тата справді була онкологія, його мучили несусвітні болі. Не витримавши, він повісився і свого друга попросив зробити останню послугу. Цей сюжет заслуговує на кіносценарій, але люди, як і у випадку з інфікованим Павлом, не спроможні оцінити всієї глибини вчинку. Цієї теми м’яко уникали всі, з ким Іруся намагалася виходити на одну хвилю, ця тема колола своєю незручністю. Але Іруся після того ще більше полюбила свого батька. За ту саму сувору доброту. Він їй одразу після заочного похорону наснився. Уві сні вийшов із білого світла, випромінюючи ауру кобальтового кольору, підійшов і перехрестив свою улюбленицю:

— Нехай благословен буде дім, в якому ти найдешся.

Дім став фетишем. У ньому не було води з центрального водогону, не було каналізації, але Іруся зі Стефком неприродно трепетно ставилися до свого житла. Нарешті, після стількох років поневіряння бараками, вони мають свій простір. Маленький, але свій. Ордер на вселення, договір купівлі та будинкову книгу Стефко намертво склеїв жовтим шевським клеєм, чий термін дії був до кінця світу. На стінах з’явилися шлюбні фотографії, і вони були на диво живі, зовсім не схожі на старі світлини з помешкання чорноп’ятої жіночки. Підлогу устлав килим із гуцульськими мотивами. І швейна машинка Zinger, єдиний трофей із Берліна. Залізні ножиці висіли на цвяшку за вушко так само, як у мами Теклі. Стіну прикрасила кострубата, незграбна вишивка, яку Іруся вишила на засланні. На ній було зображено чийсь святий лик в обрамленні вербових гілочок. Цей живий свідок їхніх поневірянь позирав із-за скла на життя, яке розлилося на цих квадратних сантиметрах. Він, як талісман, допомагав у хвилини, коли внутрішні переконання дисонували з новою країною. А таких хвилин була дюжина.

Космологи кажуть, що існує червоточина — такий собі тунель у часі. Іруся, навчена подорожжю в товарному вагоні однодумців по нещастю, виявила, що нове життя нових людей перетворилося на загальний вагон товарняка, де домінувала все та ж атмосфера недовіри і взаємопобоювання. Через тоненьку червоточину з найгірших часів просоталися найгірші його прояви. У всі часи найвище цінувалося лицемірство, воно допомагало виживати і пристосовуватися, а це і є основною функцією істоти суспільної. Лицемірство влаштовує всіх, бо допомагає приховати свою невпевненість. Особливо ж у часи тотального релятивізму, який добряче струсонув кулю цінностей, і все перемішалося в одну хурделицю. Пристосуванство до радянського життя шокувало своїми масштабами. З усіх нор повилазили нащадки найгірших людей — тих, хто вижив, хто вберігся, хто вчасно змовчав, хто хитро перечекав, хто захотів стати ґвинтиком. Поміщені у зміщену шкалу добра і зла, люди ніби втомилися бути атлантами, що тримають висоту. Заохочувалося спрощення, а найпідступніші речі — речі найпростіші. Переходячи в нову епоху, кожна людина принесла свою жертву, хтось малу, хтось велику. І це жертвоприношення перетворилося на алібі. Можна було звільнити себе від гніту добропорядності. Хтось пручався цьому оприблизненню, але більшість радо перестрибувала на щаблі нижче.

Іруся це відчувала, бо й сама не могла протистояти навалі подачок. Дрібні бажання стали доступними й дешевими. Це створило ілюзію загального добра і піклування. Універмаг переміг внутрішнє відчуття окупації. Мало хто пручався. Почалися будні в країні притишених людей, які залюбки компромісили з усіх питань. Душевні вирви, які ще вчора тривожили, поволі заростали зеленню. Над головою була та сама блакить, навесні пташки співали тими самими трелями, вирощений біля хати кріп мав той самий смак. Життя не переможне, якщо за нього не боротись.

Навколо мене жило тихе містечко М.

— Жити треба тихо, — вважали його мешканці.