№1. Роман-вибух

Уперше в житті вона розгубилася. Не зрозуміла, що коїться. Він просто спить, правда? Поміряємо йому тиск. Ну і що, що високий. Він півжиття на клофеліні. У нього завжди високий. Стефку, ти мене чуєш? Ти спиш? Стефку! Я за ваткою. Вколемо. Ти мене чуєш?

Розгладжені зморшки. Спокійний вираз обличчя. Стомлене дихання. Ну і що, що не реагує! Відійдіть. Стефку, ти мене чуєш? Ти спиш? Відійдіть. Кому сказала — відійдіть.

Стефку!!! Стефку!

Стефку. Стефку… сте…

Все, що ти бачиш, — уже минуле. Все, що ти чуєш, — уже віддзвеніло. Все, що ти знаєш, — уже неважливо. Упали всі стіни і перепони. Усі відстані скоротилися до позначки нуль. Усі тривоги і сумніви вертають тебе до себе. Жодне дуло пістолета не цілиться в твоє чоло. Воно спокійне й молоде. Ти йдеш полем, на якому ще ніколи не був. Бавовняне поле. Пух літає проти сонця і лоскоче ніздрі. Ти виходиш на засекречену дорогу, яка приводить тебе в засекречене місце. Тут гуляють люди, яких ти ніколи не знав. Тут кожен має свою ванну, тому ніхто не плаче. Тут усміхаються собаки, які ніколи на тебе не гавкали. Тут немає храмів, тому що Господу не потрібне житло. Тут діти рюмсають лише через те, що ніколи не виростуть. Вода тут ніколи не псується, бо завжди тече. Тут слова не знають повторів, бо всі всіх чують. Тут не треба тягнути жереб. Ти приніс сюди тільки те, що робило тебе останнім із могікан. Тут немає прокурорів. Тут усі — боги, тому що всі прощають.

Ти нарешті не помітив неба. Ти і є небо.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!