№1. Роман-вибух

— О бідний люде, о нещасний казкарю, отямся! За лінією горизонту існує хіба що проекція ваших вірувань. Хто вірить у рай із мандаринами, інжиром і лагідними левами — той там опиниться. Хто вірить в енергетичний стан екстазу — той його й матиме. Хто понад усе боїться павуків, мишей і слизьких вужів, бо лихими діяннями заслужив на це, — той проведе вічність у бридкому товаристві. Хто що собі спроектує, наговорить, намріє — той те й отримає.

Почувши таку єресь, люди повторно розіпнуть цього розумника, тому що він насмілиться перекласти всю відповідальність на людину, на силу її бажань і мріянь. Тому що зникне потреба постати перед судом і бездумно віддатися з завмиранням серця в руки верховного вершителя доль. Тому що стан душевного анабіозу перестане гарантувати вічне життя. І доведеться таки ризикувати, таки помилятися, таки розхлюпувати терпіння неба, таки вийти за видноколо своєї ліні. Вже не можна буде замкнутися в лаврах, печерах, молитовних нішах, некрополях і втікати від спокус, зариваючи якомога глибше своє єство. Треба буде не втікати, а протистояти почварам, чинити відчайдушний опір гріховній сверблячці й поїдати себе заживо відсутністю волі. Треба буде почати бути людиною, а не вірянином.

Розумник-вояжер усміхнеться гірко і піде пити вино (кров свою), заїдати хлібом (тілом своїм). І дехто сприйме це як нову істину, що підважила всі попередні. Власне, так завжди трапляється, коли люди делегують комусь свої сумніви, свою зневіру, а потім проголошують це новою вірою, новоспеченою та запашною. І ряди адептів збільшуються за рахунок вічних кочівників, невірів, неофітів, яких поманили чимось блискучим. Їм щоразу потрібна нова система координат, яку вони крутять у руках, як макака окуляри, не знаючи, що є горизонталь і вертикаль, більше нічого. Є вниз-вверх-вліво-вправо, і лише тягар твоєї душі визначає курс руху.

Градація душ, які підлягають умиротворенню, зазнала суттєвих коректив. Скільки існує віра — планка постійно понижувалася. Тому що праведник — це аномалія, збочення. Для праведників забагато раю, вони сумно жують свої мандарини та інжир і не мають із ким попліткувати й переспати. А в дні, коли рай зачиняли на ремонт-карантин-переоблік-дезінфекцію, під його стінами починали бушувати мітинги й пікети — невдоволені душі розкладали наметове містечко та оголошували безстрокове голодування. Їм стало нудно тягнутися до нездійсненної, непідйомної праведності — і тоді спеціально для невдоволених небеса придумали слово «спокута». І спокутою стало зватися саме життя. Сам факт твого народження авансом відмінусовував деякі грішки. І люди почали все списувати на те, що вони люди. Своєю людською грішною природою вони виправдовували злягання з компромісом — і тоді настав час для первородного гріха. Богам захотілося, аби їхнє творіння починало не з нуля, а з мінуса. І цю провину треба було покрити вступом у спільноту, в колектив, у солідарність. Примикаючи до юрби таких же первородних, люди отримали шанс врятуватися кількістю. А кількість — правильно! — передбачає малу ціну. Планка святості падала й падала. Люди змогли доторкатися до ікон — і самі ставали іконами. Реґрес дарував краще розуміння минулого й майбутнього. Життя зі спокути перетворилося на спокусу — щохвилинну спокусу душею й тілом.

— Усе це добре, але ж… — люди почали торгуватися з небом, вимагаючи поблажливості й розуміння.

А Той, кого кожної неділі, прицмокуючи, випивали і розламували, не мав вибору — інакше втечуть до інших форм віри. І вселенський компроміс із першоджерелом грів душу, давав їй карт-бланш. Аби ніхто не збивався на манівці та не вдавався в персональні пошуки — було придумано ритуал. Однаковий для всіх, як і предмети в радянські часи. Схематизм переміг первоідею. Рай почав розростатися, як саркома. Стін на всіх храмах світу почало бракувати, щоби вмістити на них усіх святих. Люди почали в себе міцно закохуватися, бо їм дозволили собі догоджати. Так народилася цивілізація споживачів. Усе почало знаходити своє призначення, навіть якщо в ньому й не було потреби. Світ перенаситився пропозицією й попитом. Земля стала прихистком не мерців, а відходів. Кожен нуль намагався лишити слід, а лишав послід. Я вмонтований саме в цю фазу реґресу. Тому мені теж інколи доводиться пікетувати небо з намірами вирвати свою порцію поблажок. Сучасні люди — вроджені ґендлярі.

Моя ніцшеанська подруга таки розлучилася зі своїм чоловіком, в якого були вії Мальвіни. Причина: він не захотів бути Буратіно, і це не прикол. Він не захотів бути багатим. Є люди, яким протипоказана заможність. Вони віртуозно привчаться виживати на ботанічному рівні — і ніколи не зможуть нести прокляття успіху. Подруга — цілковита протилежність. Вона — ходяча мамона, їй потрібен шелест банкнот, як повітря і антиперспірант. Вона зациклена на збагаченні і не уявляє себе нужденною чи обділеною елементарним. Тому коли з настанням кризи (це наш звиклий стан) чоловік присів на одну зарплату і не захотів крутитися, моя подруга вирішила ламати карму.

Завела собі коханця. Хоча всі її сексуальні апетити були з лишком задоволені в сімейному ложі. Це був неформальний союз за розрахунком: він отримував ефектну партнерку, а вона — джерело заздрості всіх подруг.

— І я так хочу! — не раз чула моя подруга від своїх колежанок по капучіно, які так само відчували кризу і потребували спонсорських вливань.

Шлюб подруги почав нагадувати всесоюзний референдум 17 березня 1991 року, коли всі республіки в унісон сказали: «Хочемо зберегти Союз нерушимий», — а в цей час кожна вже дивилася на сторону. Це стосувалось і чоловіка. Він отримав шикарну нагоду без зайвих докорів сумління трахати кожну, яка не могла відвести погляд від його загнутих, вабливих вій. Вії справді були настільки красивими, що ніцшеанська подруга вже навіть почала комплексувати, позаяк вона могла похвалитися лише одним стабільним коханцем, натомість її благовірний немов із ланцюга зірвався. Він еякулював двічі-тричі на день, причому з різними. Це траплялось і в його автівці, і в темній брамі, і в сауні, куди він почав їздити частіше, ніж до магазину.

Все пішло шкереберть, тобто — на краще. Обоє — ніби розцвіли. Наверстуючи згаяне, він раптом набув іще більшої сексапільності та привабливості, від нього почало за кілометр віяти тестостероном, і здавалося, що статевий гормон просто сочиться крізь шкіру, і все його тіло стало суцільною ероґенною зоною. А вона розквітла, бо стала дівою. Вперше за всі роки вона стала об’єктом компліментів, вербального петинґу, ніжних дотиків крадькома від людей, і фінансова спроможність коханця лише доповнювала його джентльменський образ. Коханець нагадував голлівудських акторів категорії 50+: білозубий, бездоганно виголений, від нього пахло дорогими парфумами з альдеґідною ноткою, його стиль casual виглядав напрочуд охайно і просто, штани приталені й завужені, на пальцях манікюр і біла окантовка на кожному нігтеві. Це була люкс-пара.

Актуальний шлюб явно програвав своєю диспропор­цією. Тому що чоловік далі не хотів крутитися й багатіти, а вона вже це переступила. Вона навіть перестала йому докоряти. Вона ніби змирилася, що чоловік природжений жити від зарплати до зарплати без перспективи її зростання. Він випрацював собі цілу систему навичок і трюків, як дотягнути до зарплати. Полягало це у правильному плануванні, і всі ці арифметичні розрахунки були для неї каторгою. Вона почувалася опущеною бухгалтеркою в стані вічної нестачі. А він і справді змахував на того, хто на пенсію піде з тієї ж посади, на яку був прийнятий. Амбіції зростання — це не про нього. Він задовольнявся правилом «а щоб вистачило». І в принципі йому вистачало, коли вона взяла наповнення бюджету у свої руки, тобто між ноги. Довго це не тривало, звісно, і їхній союз розпався. Кожен із них проголосив свою декларацію про суверенітет і попрямував назустріч новим гормональним вибухам.

— Бажаю тобі щастя, успіхів у роботі і щоби з неба падали валізи з грішми!

Таке побажання я одного разу почув від екс-чоловіка моєї подруги. Валізи грошей з неба. Моїй мамі й бабці це сподобалось би. Чого гріха таїти — це сподобалось би цілому поколінню або навіть двом, над якими добряче попрацювали більшовики. Нашим людям соромно бути багатими. Вони всіма способами будуть це приховувати, відчайдушно прибіднятися, горбитися, одягатися в дрантя, переписувати свої надбання на свекрів і свекрух, щоби ніхто не здогадався, вживатися в образ нужденних (себто справжніх) українців. У цій втечі від заможності є певна карма, яку так завзято взялася ламати моя подруга у свій вагінальний спосіб. Півстоліття викривлених підходів. Півстоліття висміювання цілого ґештальту, яким є матеріальний успіх у всіх його варіаціях. Люмпен-пролетаріат хотів, щоби всі були бідні й скромні. Вони не могли навіть припустити, аби всі були багаті й заможні. Орієнтація на прибідняння породило цілі покоління людей, які свої горища завалюють відходами життя. Таке враження, ніби колись, у немічній старості, тобі конче знадобиться одна лижа, і нічого, що вона без кріплення. Ціле суспільство вийшло з бідності з думкою про її природність. Мільйони людей навіть теоретично не вірять, що колись можуть бути багатими. Бодай теоретично, без валізи з неба, без лотереї, без сенсаційної спадщини в Австралії. Люди придумують сотні способів, як вижити в животінні — і не придумають бодай одного способу, як збагатіти. На це накладено табу.

Нувориші — так мої рідні називали перших багатіїв, яких краще не було б. А вони справді були нуворишами.

— Не дай, Боже, з хлопа пана, — слушно зауважувала мама і була цілком права.

Хлопи, які розтоптали в собі бідність, так і не змогли розтоптати свою неготовність бути аристократією. Це було дуже боляче: серед мільйонів усереднених бідняків почали множитися нувориші, які дискредитували ідею збагачення ще талановитіше, ніж більшовики. Бики, гопота з доларами на руках, жратва, прастітутки, кольца, бухло, тачки, особняки з басейнами, в яких ніхто ніколи не плавав, — це неповний перелік атрибутів «багатства зненацька», валіз із неба, до яких вони не були готові та яких вони не заслужили.

Одне таке чмо жило трошки далі на сусідній вулиці. Сіре й непримітне, з карієсом на фронтальних зубах. Залізло в систему лісгоспу, присіло на вивіз деревини-кругляка. І почалося. Норкова шуба для дружини, дарма що вона виглядала в ній як напомпований пігмей. Джип, для якого не було навіть асфальтованої дороги, по бампер у болоті. Хата, в якій жив діяч лісу, почала обростати добудовами і надбудовами, врешті перетворилася на новомодний різнорівневий шанхай із рваною лінією архітектури. Діти-двійочники почали вчитися в медінституті, і я нікому не побажав би потрапити на прийом до такого «нервопатолога» (власне, нервопатолога, казала його мамуня). Пенсіонер, який сором’язливо вибирає в супермаркеті уцінені підгнилі овочі, і пузате чувирло з петеушною освітою, яке пхає поперед себе кошика зі стейками лосося, — обидва вони вийшли з однієї й тієї ж країни, з рівними стартовими умовами на позначці «нуль». Гопак на граблях. Зневага до багатства ніколи не зникне, допоки достаток не почне бути інтелектуальною заслугою. Я ніколи не буду бідним — таку настанову я дав сам собі, коли кожної суботи на базарі мовчки проходив повз величезний асортимент тих продуктів, які ми ніколи не могли собі дозволити купити. Були часи на світанку 90-х, коли до цього списку входив навіть майонез.

Моя ніцшеанська подруга — ніяк не показник у цій історії. Вона торгуватиметься навіть за пучок петрушки, хоча може купити повний кошик. І правильно робить, хоч я так не вмію. Мене дуже легко надурити, бо я схильний дати комусь заробити. У такий спосіб я підлещуюся до енергії грошей, аби вони мені віддячили сторицею (бажано в євро). Я боюся бідності навіть більше, ніж розлучення з коханою людиною. Як і мій товариш-мізантроп, я теж несу своє «пасторальне прокляття». Мені незручно від того, що мама і бабця ментально вже не можуть бути багатими. Ні вік, ні мізки, ні виховання не дозволяють. Час пішов і навіть не озирнувся. Приречене на гуманітарку, ціле покоління пристосувалося до дитячих манежиків, бо в нього вкрали навіть теоретичні мрії про достойне життя. Біль, біль, біль. І безсилля що-небудь змінити.

— Стефку, ти взагалі не господар! — таку претензію я чув від бабці на адресу свого Стефка, який не вмів нічого вкрасти.