№1. Роман-вибух

Цемзавод мовчки викидав в атмосферу сизі клуби диму, вони курилися з гігантських викидних труб, а потім осідали на малину, ожину і вишні. Ця індустріальна необхідність чимось нагадує позаматкову вагітність. У містечку жили викидні. Вони кашляли, пчихали, передчасно помирали від лімфом, папілом і бронхіальної астми, але любили своє сіре життя, припорошене відходами від виробництва цементу. Вцементований у дійсність, ніхто не мав шансу вирватися з плекання своїх еґоїзмів.

Я тим часом читав книги про королівські абатства, полювання з гончими собаками, інавгурації, вінчання голубокровних — і мене переносило кудись далеко звідси, за тридев’ять земель, де живуть щасливі люди, які мали все. Без жодного ерзацу. Все там було занадто красивим, аби бути правдою, тому під ранок теж припадало цементом.

Місто продукувало мораль у первозданному її вигляді. Кількість таємних вірян дорівнювала кількості відвертої швалі, і це були ті самі люди. Хто не жив у периферійному містечку на зламі епох, той ніколи не зрозуміє генеалогії правил. Вони народжувалися зі страху і ліні. Страху не втрапити у правильну колію і ліні зійти з неї згодом. Віра автоматично породжувала нетерпимість. Такої кількості нетерпимих високоморальних людей більше ніде я не стрічав. Навколо мене розгорталося справжнісіньке повстання черні проти аристократичних цінностей. Люди, як навіжені, вдарились у фамільярність і безцеремонність. Вирвавшись із попередньої клітки ескапізму, тепер усі почали жити життям один одного. Всім було діло до того, хто з ким спить, хто які шорти носить, хто куди учащає, хто чим підсипає кабачки. Зник приватний простір таємниць. Мораль, ця дешева повія, ладна лягти під кожного сильнішого за себе, стала жорстоким і всюдисущим імперативом. Люди ніби дорвалися до чогось забороненого. Раніше їх розпинало саме життя — а тепер вони самі, як справжні реваншисти, починали розпинати кожного, хто відхилявся від норми. Якщо немає чистоплотності, то звідки могла взятися глибина? У пошуках морального дна його дослідники опускалися глибше й глибше. У місті почали вивергатися немислимі історії, які міг написати лише безумець. Усе це дуже відповідало загальному настроєві часу — у відеоклубах крутилися або бойовики, або порнуха.

Я відчував себе динамітом. Усяка релігія є справою черні — так було в усі віки. І чернь лізла буквально з усіх усюд. Я раніше цього не помічав, бо бігав за метеликами-махаонами. А тепер треба було спиртом протирати руки після кожного дотику до декого з місцевих патріотів і парафіян. Ними чомусь виявлялися одіозні постаті, які чудово проявили себе в попередні часи на ниві служіння режимові. Настав їхній зоряний час, час прицільного стріляння по людях. Добрі люди ніколи не говорять правди, бо бояться нею образити, тому вони замовкли. Нова реальність стала грою старих людей. Злостивість стала сестрою-близнючкою побожності. Від відкриття храмів добра більше не ставало, радше навпаки. І це направду феномен — чому віра перетворюється на знаряддя тортур. Ніби велетенський механік повідкривав усі шлюзи, і шугонула вода, яка так довго чекала своєї повені. Люди прекрасні, коли не намагаються бути хорошими. Всі ці зусилля лише псують онтологічну красу. Але ніхто цього не розумів. Священики брали свою таксу навіть у найбідніших, а найбідніші хотіли платити таксу, щиро хотіли. Репресовані стали повторно репресованими, бо виявилися не готовими жити в країні, за яку страждали і якою марили. Вишиванка для молоді стала таким же заюзаним символом, як пляшка, косячок, блатний матюк. Сакральність з останніх сил боролася за своє право на життя в цьому перекособоченому світі, а тому вдавалася до хитрощів. Вона прилипала до найбільш пересічних особин, намагаючись зайти в кожну хату. І сумно все це було, бо рупором правильних речей ставали люди, які взагалі нічого собою не представляли, ну зовсім нічого, повне зеро.

Для мене 90-ті роки — це роки декадансу, темні роки, в яких гасли світлі надії. Люди масово покидали свою землю, вони ніби вироджувалися. Бур’ян став титульним репрезентантом флори. Моє тополине містечко облисіло. Зникали магазини, на місці їхніх вітрин з’являлися величезні полотнища фанери. Клумби засихали, старі хати вростали в чорнозем, недобитки місцевої аматорської культури перейшли в глибоке підпілля. Накопичена енергія розпачу і дезорієнтації мусіла кудись вивільнятися, і люди впритул дізналися про такі новоутвори, як рекет, групове зґвалтування, безпробудний алкоголізм, ширка, нюхачі клею, заробітчанство.

Мене вперше в житті побили, коли я ввечері вертався з музичної школи, і я навіть не встиг застосувати свої спринтерські дані. Просто підійшов старший від мене, обличчя не розгледиш, тому що жоден ліхтар не світився в ті часи. Заїхав мені в морду і пішов собі, сміючись. Хоч би сказав, за що, тлумок. Ті роки я згадую, як життя під постійно навислою хмарою. Вона нікуди не зникала, ніякий вітер прогресу її не проганяв, вона тяжіла й тяжіла, роблячи тяжчими навіть кроки. Життя стало дорівнювати небезпеці. Заголовком містечка став базар. Головне місце, звідки витікали всі струмочки життя. Там перетинались усі з усіма, з нього всі жили, без нього не вижив би ніхто. У мене закріпилося дивне, тремтливе ставлення до базарів — місць перетину людських потреб. Я впізнавав у ньому прочитане у книжках про середньовіччя, про тогочасні міста, де куплялось і продавалось геть усе і геть усюди. Торговища були основним призначенням міст — і тому я дещо зрадів, коли відчув реінкарнацію мого улюбленого середньовіччя в себе під носом. Базар — джерело життя, гарант побуту. Люди перетворювали себе на базар.

Жити стало нудно. Переживаючи завершальну віху свого становлення, я мислив себе частиною розполовиненого покоління, навпіл роздертого зламом епох. Здавалося, мій хребет глухо хруснув, як тістечко твікс, і дві мої половинки повисли невагомо. Краща — в часі, який я всотав у себе і який був мені зрозумілий навіть тоді, коли його несила було терпіти. А друга моя половинка безпомічно зависла над часом, якого я не розумів і який не пахнув перспективою. Жити стало нудно.

І тоді мене врятувала мама. Вона, сама того не розуміючи, мене розуміла навіть тоді, коли я сам себе не розумів. Я дорослішав і починав бачити у ній людину зі своїми драмами і травмами. Шкода, що дітям не дано від самого малечку бачити у своїх матерях людей. Гувернантка, яка прала і прасувала одяг. Кухарка, яка готувала запіканки й підливки. Медсестра, яка мазала оббиті коліна йодом і заліпляла пластирем розвалене чоло. Вчителька, яка перевіряла щоденник і приймала декламацію віршів. Прибиральниця, яка ніби зрослася з віником, совочком і шматою для миття підлоги. Я й досі несу в собі гірку провину за те, що багато років сприймав маму саме так. Коли я бачив сум чи сльози в її очах, то був переконаний, що вся причина — в мені, в моїй нечемності. Діти — несусвітні еґоїсти, вони вважають себе центром галактики. Я тоді ще не знав, що сум у маминих очах буває не через мене. Що вона має свою власну історію, без мене і до мене. Що існує сум без видимої причини, і це не моя справа.

Одного літнього дня я випадково розбив рукою скло на підвальних дверях у сусідських хлопчаків. Ми відтворювали сюжет із серіалу про Робіна Гуда, я загрався і ненароком налетів на двері, скло поранило долоню, потекла кров. Я прилітаю до мами, весь схвильований не стільки раною, скільки тим, що мама не має грошей компенсувати завдану шкоду.

— Що? Знову?

Мама більше нічого не говорить. Кидає своє шиття. Долає кімнатну відстань одним рухом. Бере мою руку в свої руки. Бережно, філіґранно. Приблизно так несуть весільний бісквітний торт. Веде до умивальника. Включає холодну воду. І змиває кров. Мовчанка. Тихо, лише я нерівно посопую, тамуючи біль. Переді мною досі стоїть ця проста, буденна картина. Вона тримає мою руку. Мовчки. Зосереджено. Відсутньо. Думає про щось своє і глибоке. Вода струменить на долоню. Вона ганчіркою дуже повільно, тримаючи мою руку обома своїми крильми, промиває місце рани. Обережно. Любовно. Ніжно. Мабуть, ось так Ісус мив ноги своїм апостолам. Зараз, пишучи цей абзац, я плачу, винувато плачу і не можу далі продовжувати…

Що вона носила в собі всі ці роки? Розлучена, покинута, зі мною на руках. З образою на весь білий світ. Із безмірним почуттям жертви. Вона ніби зумисне забороняла собі бути щасливою. Ніби соромилася перед Ігорем, поруч із яким закопала свою обручку. Зрезиґнувала своєю жіночою долею. У неї були залицяльники, але все це — сфера табу. Про це не можна розпитувати. Усе це ретельно ховалося дуже далеко, тому що найстрашніший гріх — бути жінкою, щасливою жінкою. Трохи підрісши, я, ніби між іншим, підбивав її на всілякі слизькі теми, давав зрозуміти, що вона тепер може пожити для себе, — глухо, як у танку. Глухо. Я капітулював. Щастя капітулювало.

Я ніколи не бачив її закоханою. Я не знаю, як виглядає її спокусливий погляд на мужчину. Не знаю, чи поблискують її очі при цьому. Я взагалі не уявляю її напівоголеною, розпашілою від статевої хоті. Для мене мама — літурґійна постать, майже незаймана, з холодною емаллю цноти, жінка зі скіфського кургану, яка завмерлим поглядом вивищується над плотськими втіхами внизу. І так було завжди.

— Я могла вийти заміж повторно, і не раз.

— Так треба було виходити.

— І за кого? Як не прихований алкаш, то старий холостяк, який усе життя живе з мамою-горгоною.

— Та хто каже заміж виходити… Можна було просто зустрічатися. Для задоволення своїх нормальних потреб, ми ж дорослі люди.

— Всьо, в мене молоко кипить.

Я все віддав би за можливість заскочити її на гарячому. Я хотів би бути свідком її любовного падіння. Це тепер. А тоді я був її власником, господарем, паном, головнокомандувачем, вождем. Я просто присвоїв її, покрив тінню свого існування, обліпив із голови до ніг своїм копірайтом і патентними знаками. Якби була така можливість вернутися назад — я усе зробив би, щоб її відштовхнути, щоби вона мене відцуралася, щоби вона мене розлюбила, бо ця всесвітня любов причавила нас обох. Я взяв від неї все до останку. Я випив її до останньої краплини — і пішов жити в дорослість. А її лишив позаду. Висушеною, викрученою, використаною, відлюбленою.

Я помру з цією виною. Бо почав будувати все на свій розсуд — а вона так і зосталася в царстві своїх банячків, тарілочок, термосів, закутана в теплий светр навіть тоді, коли надворі липень. Взута в синтетичні тапочки, підперезана неопреновим поясом від остеопорозу, вона переходиться будинком покинутих речей, перекладає предмети з моїми відбитками, слухає пооббивані мною стіни, неквапливо підводиться з крісла, на якому я лишив відмітини сокирою (забава така була), щодня виходить на вулицю тими самими сходами, що їх я перестрибував одним махом, — вона є старою розлогою липою, до якої я постійно вертаюся, щоби знову покинути. Вона винувато крутиться, тупцюється, переминається довкола мого теперішнього життя — і боїться увійти, соромиться своїх болячок, відчуває свою зайвість, багато чого взагалі не розуміє, але довіряє так само, як я колись довірив їй промивання рани. Вона сама все прекрасно розуміє.