№1. Роман-вибух

Можна було далі не продовжувати. Я наперед знав, про що піде мова. Це був третій його такий дзвінок. Після питання «що ти хочеш, щоб я тобі лишив?» піде розповідь про те, що перед ним на столі лежать 20 пігулок і що він вирішив піти з життя. Але просто так він не може піти, тому що він людинолюб і альтруїст, тому хоче бодай якусь користь принести після себе. Кожного разу я відповідав по-різному.

— Залиш мені светр, той із червоними повздовжніми смугами, він мені завжди подобався, а в нас приблизно однаковий розмір.

— Залиш мені диктофон, він уже тобі не знадобиться, а я ще до цифрового диктофона не доробився.

— Залиш мені музичний центр, бо це рідкість — музичний центр, в якому, крім касетного і CD-блоку, зверху є ще й програвач на платівки, а в мами на стриху є ціла купа старих платівок, які нема на чім слухати…

Кожного разу Сашко мав лишити мені щось інше. Я старався вибирати щось більш або менш цінне, аби він розумів усю важливість розмови. Це був такий прийом. Ні один істинний самогубець, який поважає себе, не буде напрошуватися з подібними дзвінками. Він просто робить, як Павло, — усвідомлений вчинок. Проявляє свою силу волі, акт переваги над життям. Про светр чи диктофон уже ніхто не думає.

Піти з життя — священне право кожного, кого, зачинаючи, не питали, чи давати йому життя. А нікого не питали. Життя для кожного з нас — данність, яка не передбачала власної участі.

— Це моє життя! — такий вислів переважно є висловом сильних, сумлінних людей, здатних брати штурвал до своїх рук.

То чому ніхто не має права сказати «це моя смерть»? Чому життя — безцінний подарунок, а смерть — найбільший гріх? Чому люди можуть поволі вбивати себе алкоголем, тютюном, наркотою, ГМО, чіпсами, солоним, жирним — і при цьому засуджують одномоментну дію, до якої людина підійшла з набагато глибшим усвідомленням, ніж інші в супермаркеті підходять до стелажа з продуктами, які їх убивають?

Життя ліберальне. Воно передбачає сотні й тисячі чому, між якими хитрожопа людина маневрує, придумуючи під свої слабкості цілі релігії, течії, квазіфілософські вчення, мета яких — догодити хитрожопій. Сенси втрачають зміст, змісти підмінюються вимислом, вимисел ксериться на сотні інших домислів, домисли змішуються в один клубок із правдами, а правд багато, у кожного своя правда, і кожна правда підтасовується під категоричність, а категоричність вицвітає на сонці до стану недоумкуватості, і що старша людина, то менше нейронів працює в її черепі, але ж усі з затамуванням подиху слухають «одкровення» тих, хто безапеляційно, зі святим німбом над лисиною, передає «знання» давніх хитрожопих, які боялися померти настільки панічно, що придумали на нервовому ґрунті міфолоґему про вічне життя, яке прирікає тебе, неотесана новонароджена істото, бути, як усі, відчувати, як усі, кохати, як усі, бо навіть це треба робити правильно, а не як заманеться. Ми, мікроскопічні папи римські, готові толерувати війни, масові теракти, групові ДТП, кончини через халатну необережність — але індивідуальне усвідомлене прощання з життям не підлягає прощенню. Ми ніби ображаємся, що він нас покинув. Як це так: ми ще досі на цьому кораблі, який летить розтривоженим океаном в обійми тартару — а він не дочекався свого кінця. Буцімто це не кінець. Сашко мені завжди бажав спокійної ночі після таких дзвінків. Ходжу я в своїх светрах, доробився я до свого цифрового диктофона, а от платівки досі не маю на чому слухати.

Павло був повністю позбавлений прив’язки до речей. Він оточував себе найнеобхіднішим, ніби боячись накопичення. Будь-чого. Мій товариш-мізантроп недовго пробув духівником. Він важкувато переживає втрату Павла. Тужить не стільки за суб’єктом, скільки за його одкровеннями. Він не встиг добратися до самого дна — дно все сказало своїм учинком. А товаришеві хотілося ще пообсервувати цю висхідну траєкторію Павлового життєлюбства.

Зайшовши в його кімнату (вхід по балкону, жити можна), мій товариш відтворив те, що я мав би робити в історії з Сашком. Побут людини, яка перемогла жагу до життя. Нічого атипового. Зім’яте ліжко, подушка, вертикально приставлена до спинки ліжка, щоби зручніше читати з планшета, по кутах роздмухана пилюка разом із котячим хутром (линяє), стіл, перекидний календар. У календарі немає записів на наступний тиждень. У кошику для прання нема відкладеного одягу. Немає нерозпочатих шампуню чи рідкого мила. Немає нічого невідкоркованого, незайманого, нерозпакованого. Кота він віддав друзям тиждень тому, арґументуючи відрядженням. Павло знав. Він усе продумав. Він зробив це не тут. Завбачливо подумав, що хтось інший заїде в цю однокімнатну квартиру зі своїми пожитками і комусь буде неприємно дізнатися правду.

Його знайшли на Майдані Незалежності. Сплячим. З усіма документами в нагрудних кишенях, із номером контактного телефона й адресою. І запискою «Все чудово! Я вже все побачив!». Мій товариш не має до себе претензій. Він не обтяжений таїнством сповіді, тому може вільно про це говорити. Але не хоче. Бо особливо нема про що говорити. Чудовий вчинок, гідний людини, яка сама собі поставила крапку, не чекаючи провидіння зверху. Я можу припустити, що Павло їхав до Києва дуже спокійним, у сидячому хюндаї примудрився ще й прилягти на вільні крісла. І ніякої розривної драми він не переживав, як на мене. Просто прийняв рішення і своїм іменем назвав урок для свого духівника:

— Навчися розкусити цінну людину за рекордно малий час. Тому що в цінних людей завжди обмаль часу.

Мізантропія заразна, як холера. Мене завжди заворожував реґрес. У ньому я спостерігав стрибкоподібне повернення до витоків, коли зло не мало шансів сховатися за іншими словами. Спаскуджуючись, людина дефраґментовує свій жорсткий диск, і на перший план виходить куцість. Вона всім до лиця. Метелик повертається до стану бридкого імаґо. І нікого вже не здуриш почепленими масками чеснот. Не встигши як слід розкусити метелика-Павла, мій товариш каже, що еволюція — це наука з іґнорування людини людиною. Ми обростаємо незчисленною кількістю контактів і тому змушені переводити їх у розряд механічних. Інакше задихнемося від щирості.

Християнство нам не пасує, кардинально не пасує. Воно занадто вимогливе. Воно обіцяє спасіння взамін на те, аби ми перестали бути собою. Підкуп, хабар, корупція. Нічого не вимагається — просто полюбити. Просто любити собі подібних, трясця його матері. Не під силу. Алгебраїчна задача з хибними даними. Хоча все просто, як двері. Просто полюбити.

Можливо, в доісторичні часи з цим було легше. Світ був меншим. Кінцем світу був горизонт, бо ніхто не знав і спитати не хотів:

— А що за цим гірським хребтом?

І страхів було незмірно більше — починаючи від страху перед блискавкою та закінчуючи страхом зубного болю, від якого помирали. Налякана, зашугана особина — такими були люди, коли отримали віру. Їх дуже легко було налякати, аби придобрити. Всемогутні боги приходили на громовицях, на грізних хмарах, на вітрах-циклонах, вони супили брови, морщили чоло — і змушували тремтячу істоту увірувати. У щось краще, у гідну смерть (а не від зубного болю), у сакральність пожертви, яка мало чим відрізняється від зарізаного ягнятка на вечерю в кінці тижня. Віра неможлива без тремтіння, без переляку. Кошмарного життя під нещадним сонцем було мало — треба ж було придумати ще й пекло як гідний аналог буднів. І геєну огненну, яка була блідою копією щоденного самоспалення здорового глузду. Віра окутувала тремтячу людину, пеленала її, люляла, співала колискових, робила неповносправною, вразливою, вносила сум’яття в душі героїв-мастодонтів, які досі не утруднювали себе рефлексіями про добро, зло та інші приблизні стани. Виживання набуло містичної мети — не просто вижити, а й забронювати собі місце десь там, за незвіданим небокраєм. Небо краялося на кілька частин, і з кожного розламу виходив свій Бог, шукаючи підхожі для нього народ і ландшафт. І кожен отримував свого Бога згідно зі своїми уявленнями про зло. Всі давні боги є чудовими експертами з покарань. Їхні іконостаси викладені з незчисленної кількості очей і очей, зубів і зубів.

— Терпи, терпи, ану терпи!! — щосекунди чула тремтяча людина, поступово втрачаючи навички фізичного виживання і стежинки до простого щастя. — Терпи і вір у перемогу кволого над могутнім, померлого над живими…

Як вигідно — що звідти ще ніхто не повернувся, з закулісного потойбіччя, і не розказав, чи існує все те, у що беззастережно вірили цілі покоління. А що було б, якби один такий вояжер (байдуже, з підземелля чи з піднебесся) прийшов і сказав: