Розділ IV

Її вигляд став спантеличеним.

— З іншими людьми! І, — вона показала на вікно, — зі світом, що тебе оточує. Зрозумій, — мовила вона лагідним, гіпнотичним голосом, — я знаю, що між тобою і твоєю матір’ю існував неймовірно тісний зв’язок. Я розмовляла з нею, бачила вас обох разом. І я точно знаю, як її тобі бракує.

Ні, ти не знаєш, подумав я, зухвало дивлячись їй у вічі.

Вона кинула на мене дивний погляд.

— Ти здивуєшься, Тео, — сказала вона, відхиляючись на спинку свого завішеного шаллю стільця, — як маленькі повсякденні речі, можуть витягти нас із розпачу. Але ніхто не в змозі зробити цього для тебе. Лише ти можеш знайти відчинені двері.

Хоч я й знав, що вона бажає мені добра, я покинув її кабінет із опущеною головою, із колючими від гніву слізьми. Що, в дідька, ця стара кажаниха може знати про мої почуття? Місіс Свонсон мала величезну родину — близько десятьох дітей і тридцятьох онуків, якщо судити з фотографій, розвішаних на її стіні. У неї велике помешкання на захід від Центрального парку та будинок у Коннектикуті і найменшого уявлення про те, як — клац! — і все може зникнути за хвилину. Їй легко відхилитися назад у своєму хіпівському кріслі й базікати про всілякі хобі та відчинені двері.

Та раптом двері й справді відчинилися для мене, і то в цілком несподіваному місці — у майстерні Гобі. «Допомога» зі стільцем (яка полягала в тому, що я стояв біля Гобі, а він обдер сидіння, аби показати мені, як глибоко черви проникли в дерево, як невміло хтось намагався полагодити стілець та інші жахіття, сховані під оббивкою), перетворилася на два або три дивно притягальні дні на тижні, коли після шкільних уроків я приходив до Гобі й наліплював етикетки на посудини, перемішував кролячий клей, наводив лад у шухлядах і коробочках або просто спостерігав, як він обточує ніжки стільців на токарному верстаті. Хоч крамниця нагорі була й далі огорнута темрявою, з опущеними жалюзі, проте в крамниці-за-крамницею цокали маятникові годинники, виблискувало червоне дерево, світло збиралося в золоті калюжки на обідніх столах, життя в підвальній майстерні тривало.

Аукціонні будинки з цілого міста підтримували з ним зв’язок, нерідко зверталися до нього й приватні клієнти. Він реставрував меблі для «Сотбіз», для «Крістіз», для галереї Теппера, для «Дойл». Коли я приходив до нього після школи, під цокання високих годинників він показував мені, як різні породи дерева відрізняються поруватістю й блиском, навчав відрізняти їхні кольори, глянцеві брижі на поверхні тигрового клена від пінястої зернистості волоського горіха, розрізняти їх за вагою в моїй руці й навіть за запахами, що також були неоднаковими: «іноді, коли ти не знаєш, із яким деревом маєш справу, то найпростішим способом уникнути сумнівів буде понюхати його», — відчути пряний запах червоного дерева, пилюжний запах дуба, гострий запах черемхи, схожий на аромат деяких квітів, і гострий бурштиново-смоляний запах палісандра. Я довідувався все про пилки та конічні зенкери, рашпілі й напильники, прямі стамески й ложковидні, скоби та вусорізальні верстати. Я довідався про глянець і про позолоту, що таке гніздо і що таке шип, про різницю між штучним і справжнім ебеновим деревом, між гребенями і вершинами нью-портовських стільців і гребенями стільців «коннектикут» і «філадельфія», чому чіппендейлівський комод через свою зрізану вершину та масивність цінується нижче, аніж комод однієї з ним моделі на ніжках-кронштейнах із борозенчастими боковими пілястрами та шухлядами «піднесених», як висловлювався Гобі, пропорцій.

Нижня майстерня — через слабке освітлення й тирсу на підлозі — створювала враження стайні, де в темряві терпляче стояли великі звірі. Гобі навчив мене по-творчому ставитися до якості добрих меблів, наділяючи їх певним життям і називаючи одні зразки «вона», а інші — «він», тобто характеризуючи м’язисту, майже тваринну якість по-справжньому рідкісних зразків, що відрізнялися від своїх кутастих, недоладних і химерних побратимів, і з любов’ю погладжуючи свої серванти і комодики на низьких ніжках, наче домашніх тваринок. Він був добрим учителем і дуже скоро за допомогою досліджень і порівнянь навчив мене відрізняти копію від оригіналу: за зношеністю це було дуже просто (антикварні меблі завжди зношувалися несиметрично). Якщо краї шліфувалися машиною, а не стиралися руками, то чутливі пальці могли це визначити навіть при слабкому світлі; але найпереконливіше підробка визначалася через гладеньку мертву поверхню дерева, якому бракувало певного сяйва, що виникало лише від дотиків людських рук, які тривали століттями. Варто було мені тільки подумати про долю цих старих шаф і секретерів, які існували набагато довше за людське життя і були значно благороднішими, — і я поринав у спокій, як камінь у глибоку воду, і, коли наставав мені час іти, я виходив приголомшений, кліпаючи очима на яскраво освітлену Шосту авеню, майже не усвідомлюючи, де я.

Більше, ніж майстернею (або «шпиталем», як називав її Гобі), я захоплювався самим Гобі: його стомленою усмішкою, його сутулістю великого чоловіка, його закасаними рукавами й легкими жартівливими манерами, його звичкою, притаманною трудовій людині, витирати собі лоб тильною поверхнею долоні, його терплячим добрим гумором і незламним здоровим глуздом. Але хоч наші розмови й були випадковими та принагідними, у них ніколи не було нічого простого. Навіть легке «як ти?» було запитанням з підтекстом, яке не відповідало своїй зовнішній формі. І мою незмінну відповідь («добре») він легко міг прочитати, навіть якби я не видав ні звуку. І хоч він рідко втручався в мої справи або щось запитував, я відчував, що він має про мене краще уявлення, ніж ті дорослі люди, чия робота полягала в тому, щоб «проникнути мені в мозок», як полюбляв казати Енріке.

Але більше, ніж за будь-що інше, я любив його за те, що він ставився до мене як до товариша й співрозмовника. І не мало значення, що іноді йому хотілося поговорити про сусіда з протезом у коліні або про концерт старовинної музики, на якому він щойно побував у передмісті. Коли я розповідав йому про якусь кумедну подію, що сталась у школі, він був уважним слухачем, який умів оцінити гумор; на відміну від місіс Свонсон (яка завмирала й здавалася приголомшеною, коли я наважувався пожартувати) або Дейва (який міг захихотіти, але невпевнено й завжди трохи запізно), Гобі любив посміятись, і я любив слухати, коли він розповідав мені історії з власного життя: про своїх галасливих дядьків, які пізно одружувались, і заклопотаних черниць зі свого дитинства, про вбогу школу-інтернат на кордоні з Канадою, де вчителі були завжди п’яні, про великий маєток із будинком, який його батько мав звичай тримати в такому холоді, що всередині на вікнах утворювався лід, про сірі грудневі вечори, коли він читав Тацита або «Піднесення Голландської республіки» Мотлі. («Я завжди любив історію. Але не пішов цією дорогою. Моєю хлоп’ячою мрією було стати професором історії в Нотр-Дам. Хоч те, що я роблю тепер, можна сказати, є своєрідним способом працювати з історією, я гадаю». Він розповів, як одного разу врятував однооку канарку з універмагу «Вулворт», яка будила його своїм співом кожного ранку, коли він був малим хлопцем; розповів і про те, як захворів на ревматичну пропасницю, що тримала його в ліжку шість місяців; і про невеличку сусідню старовинну бібліотеку з розмальованою фресками стелею («на превеликий жаль, їх уже звідти стерли»), куди він мав звичку тікати з дому. Розповів про місіс де Пейстер, стару аристократку, яку він ходив навідувати після школи; колишня перша красуня Олбані й місцевий історик квоктала над Гобі і годувала його тістечками «данді», які замовляла з Англії в бляшанках, вона з великою радістю годинами розповідала Гобі про кожну річ зі свого порцелянового серванту і, серед іншого, мала канапу з червоного дерева — що, за чутками, належала генералові Геркаймеру[41], і саме та канапа вперше зацікавила його меблями. («Хоч я не міг собі уявити, як генерал Геркаймер міг поміститися на тій декадентській, схожій на давньогрецьку канапі».) Розповідав він і про свою матір, вона померла невдовзі після смерті його сестри, яка прожила тільки три дні; і про молодого священика-єзуїта, футбольного тренера, який — йому зателефонувала перелякана ірландська покоївка, коли батько Гобі нещадно лупцював сина ременем «практично вщент», — прибіг у дім, закасав рукави й одним ударом повалив батька Гобі на підлогу. («Отець Кіґан! Це він приходив до нас у дім, коли я захворів на ревматичну пропасницю, щоб мене причастити. Я був у нього служкою — він знав, як мені вдома, бачив смуги на моїй спині. Останнім часом стало відомо про багатьох священиків, які погано ставляться до хлопців, але він до мене ставився дуже добре — я завжди думаю, що з ним сталося, я намагався знайти його, але не зміг. Мій батько зателефонував архієпископу, і я незчувся, як його спровадили в Уруґвай».) Усе тут було зовсім інакшим, ніж у Барбурів, де — попри загальну атмосферу доброти — я або губився в товкотнечі, або ставав об’єктом неприємних розпитувань. Я почувався краще, знаючи, що мій друг Гобі живе лише на відстані однієї поїздки автобусом прямо вниз по П’ятій авеню. І вночі, коли я прокидався, тремтячий й охоплений панікою, коли вибух знову гуркотів у мені, іноді мені щастило повернутися до сну, думаючи про його дім, де, навіть не усвідомлюючи цього, я міг іноді опинитися десь у середині ХІХ століття, у світі годинників, які цокали, й дощок підлоги, що рипіли, мідних каструль і кошиків з ріпою та цибулею на кухні, вогників на свічках, які схилялися ліворуч на протязі відчинених дверей, штори на високих вікнах у вітальні майорять, наче бальні сукні, а в тихих кімнатах сплять старі речі.

Мені ставало дедалі важче пояснювати, куди я пропадаю, а надто коли я не з’являвся на обід, що бувало часто, і винахідливість Енді вичерпувалась.

— Чи не поїхати мені з тобою й не поговорити з нею? — сказав Гобі одного дня, коли ми були на кухні і їли вишневий пиріг, який він купив на фермерському ринку. — Я залюбки поїду й зустрінуся з нею. Або, може, ти схочеш запросити її сюди.

— Можливо, — відповів я, подумавши.

— Їй може бути цікаво подивитися чіппендейлівський комод на комоді[42], ну той, філадельфійський — із різьбленим верхом. Можна й не купувати, лише подивитись. Або, якщо це тебе влаштує, ми могли б запросити її в «Ла Ґренуй», — він засміявся, — або в якусь ближчу забігайлівку, що могло б її розважити.

— Дайте мені подумати, — сказав я.

І поїхав додому автобусом рано, міркуючи. Крім хронічної брехні місіс Барбур — постійне пізнє перебування в бібліотеці, проект з історії, якого не існувало, — мені буде незручно зізнатися Гобі в тому, що я назвав перстень містера Блеквелла сімейною реліквією. А якщо місіс Барбур і Гобі зустрінуться, мою брехню, безперечно, викриють так чи інак. Я не бачив, як міг би її обминути.

— Де ти був? — різко запитала місіс Барбур, одягнена для вечері, але без туфель, з’явившись із глибини квартири з бокалом джину з лаймом у руці.

Щось у її манері змусило мене подумати про пастку.

— Сьогодні, — сказав я, — я був у центрі міста в гостях у друга моєї матері.