Розділ IV

— Ні, звичайно ж, не є загрозою.

— Ти знаєш, що я тобі порадив би?

— Не знаю, а що?

— Я тобі порадив би, — сказав Енді, чухаючи собі ніс загостреним кінчиком олівця, — тяжко працювати, коли тебе віддадуть у твою нову школу в Мериленді. Ти матимеш перевагу — навчатимешся на клас попереду свого віку. Це означає, що ти закінчиш школу в сімнадцять років. Якщо докладеш необхідних зусиль, то через чотири роки, а може, навіть три, матимеш стипендію для навчання в будь-якому закладі.

— Мої оцінки не такі добрі.

— Так, — серйозним голосом підтвердив Енді, — але тільки тому, що ти не хочеш працювати. Проте, гадаю, є всі підстави припустити, що твоя нова школа, хоч де вона буде, не ставитиме перед тобою надто високих вимог.

— Я проситиму Бога, щоб вона їх не ставила.

— Візьми до уваги, що йдеться про державну школу, — сказав Енді. — Мериленд. Жодної неповаги до Мериленду. Я хочу сказати, що там є Лабораторія прикладної фізики й Науковий інститут космічного телескопа при університеті Джонса Гопкінса, не кажучи вже про Центр космічних польотів імені Ґоддарда у Ґрінбелті. Безперечно, цей штат має серйозні зв’язки з НАСА. У кінці початкової школи ти на тестуванні скільки набрав?

— Не пам’ятаю.

— Гаразд, не розповідай мені про це, якщо не хочеш. Я лише хочу сказати, ти зможеш закінчити школу з високими оцінками, коли тобі буде сімнадцять років — а може, навіть шістнадцять, якщо ти працюватимеш тяжко, й тоді ти зможеш вступити до коледжу, коли схочеш.

— Три роки — це чималий час.

— Він чималий для нас. Але в загальній схемі речей зовсім ні. Я маю на увазі, — розважливо сказав Енді, — подивись на цю дурепу Сабіну Інґерсолл або на того ідіота Джеймса Вільєрса. Або хоч би на Форреста, сука, Лонгстріта.

— Ці люди не бідні. Я бачив Вільєрсового батька на обкладинці «The Economist».

— Ні, вони не бідні, але тупі, як диванні валики. Взяти хоч би Сабіну — та вона ледве навчилася ставити одну ногу поперед другої. Якби її родина не мала грошей і їй довелося викручуватися самій, вона могла б стати, навіть не знаю, хіба повією, не більше. Лонгстріт, він би, думаю, забився в якийсь куток і здох із голоду. Як хом’як, що його забули нагодувати.

— Ти пригнічуєш мене.

— Я хочу лише сказати, що ти хлопець розумний. І дорослі люблять тебе.

— Та невже? — з сумнівом запитав я.

— Безперечно, — сказав Енді своїм безвиразним бридким голосом. — Ти запам’ятовуєш імена, дивишся просто у вічі, тиснеш руки, коли від тебе цього чекають. У школі вони всі готові зав’язатись у вузол задля тебе.

— Але ж… — Я не хотів нагадувати йому, що вони так поводяться, бо моя мати померла.

— Не будь йолопом. Ти викрутився б, навіть скоївши вбивство. Ти для цього досить розумний.