Розділ ІІІ

Зокрема, Том Кейбл уникав мене так старанно, ніби я був дівчиною, яку він обманув і покинув. Під час ланчу я ніде його не бачив. На уроці іспанської мови (він зайшов до класу, вже коли почався урок, пропустивши жахливу сцену, коли всі оточили мене, щоб висловити мені співчуття) він сів не поруч мене, як звичайно, а попереду, витягнувши ноги в прохід. Дощ падав на підвіконня, поки ми перекладали чудернацькі фрази, якими пишався б і Сальвадор Далі: про омарів і пляжні парасольки, про Марісоль із довгими віями, що їде до школи на таксі лаймово-зеленого кольору.

Після уроку, виходячи з класу, я підійшов до нього й привітався, коли він збирав свої книжки.

— Ну як там у тебе справи? — запитав він, відхиляючись назад і зарозуміло вигнувши брови. — Я чув про все.

— Ага. Такий був у нас звичай. Говорити про все стримано, жартувати тільки між собою.

— Не пощастило тобі. Це справжнє лихо.

— Дякую.

— І чом ти не прикинувся хворим? Кажу тобі. Моя мати теж мені скандал влаштувала через усе це лайно. За повною програмою. Ну от, — сказав він, стенувши плечима, коли настала коротка пауза, й озирнувшись навкруги з виглядом «хто, я?», ніби кинув сніжку з каменюкою всередині. — Нехай уже, — сказав він світським тоном. — Але навіщо ти начепив костюм?

— Ти про що?

— Ну, знаєш, — він трохи відступив назад, кинувши іронічний погляд на пальто, — бачу, у тебе однозначно перше місце в конкурсі двійників Платта Барбура.

І всупереч усьому — це був справжній шок після кількох днів жаху й заціпеніння — мене ніби відпустив болючий спазм, і я засміявся.

— Ти мене насмішив, Кейбле, — сказав я, зобразивши бридку Платтову манеру розтягувати слова. Ми обидва добре володіли мімікою передражнювання й нерідко влаштовували тривалі розмови голосами інших людей: тупих телекоментаторів, плаксивих дівчат, лукавих і тупих учителів. — Завтра я перевдягнуся тобою.

Але Том нічого не відповів і не спіймався на мій гачок. Він утратив інтерес до мене.

— Не треба, — сказав він, стенувши плечима, з дурною посмішкою. — Коли-небудь потім.

— Гаразд, потім.

Я був роздратований — що з ним, у біса, діється? Проте це було частиною нашої чорної комедії, смішної лише для нас, — дратувати й ображати один одного; і я був цілком переконаний, що він підійде до мене після уроку англійської мови або перестріне мене, коли ми повертатимемося додому, підбіжить до мене ззаду й ударить по голові підручником з алгебри. Але він цього не зробив. Наступного ранку перед першим уроком він навіть не подивився на мене, коли я сказав «привіт», і його безвиразне обличчя, коли він пропхався повз мене, примусило мене заціпеніти. Лінді Мейзел і Менді Квейф обернулись біля своїх шафок і подивились одна на одну, захихотівши, шоковані: о Боже! Поруч зі мною мій сусід на лабораторних роботах Сем Вайнґартен похитав головою.

— Який мудак, — сказав він гучним голосом, таким гучним, що всі його почули. — Ти справжній мудак, Кейбле, ти це знаєш?

Та мені було байдуже — або, принаймні, я не почувався скривдженим чи пригніченим. Натомість я був розлючений. Моя дружба з Томом завжди мала дику, маніякальну якість, у ній було щось ненормальне й лихоманкове, а отже, небезпечне, і, хоч колишня енергія була в ній присутня, струм змінив свій знак, напруга тихо пошурхотіла у протилежному напрямку, і тепер замість гасати з ним коридорами я хотів запхати його голову в унітаз, вивернути йому руку з суглоба, розквасити його обличчя до крові об хідник, примусити його злизувати собаче лайно та покидьки з бордюру. Чим довше я про це думав, тим більше лютував, і мене іноді опановувало таке божевілля, що я ходив по ванній кімнаті, шепочучи прокляття. Якби Кейбл не виказав мене містерові Бімену («Я знаю, Тео, що ті сигарети належали не тобі»)… якби з вини Кейбла мене не усунули від уроків… якби моя мати не мусила взяти вільний день… якби ми не пішли до музею в той фатальний час… навіть містер Бімен, можна сказати, попросив у мене пробачення за те, що викликав нас до школи на той час. Бо, звичайно, були проблеми з моєю успішністю (і багато інших проблем, про які містер Бімен нічого не знав), але провокація, яка втягла мене в розслідування, історія з сигаретами на шкільному подвір’ї — чия це була провина? Кейбла. Не те щоб я хотів, аби він попросив у мене пробачення. Насправді я ніколи й словом не згадав би йому про це. Але чому я тепер став парією? Персоною нон ґрата? Чому він не хоче навіть розмовляти зі мною? Я був менший, ніж Кейбл, але не на багато, і щоразу, коли він випендрювався в класі (як же без цього?) або пробігав повз мене в коридорі зі своїми новими найкращими друзями, Біллі Ваґнером і Тедом Рендольфом (так раніше ми бігали з ним удвох, завжди наввипередки, що наражає на небезпеку й безумний ризик), — я міг думати тільки про те, як хотілося б мені вибити з нього все лайно, щоб дівчата сміялися, дивлячись, як він відповзає від мене: О Томе! Пхи, пхи! Ти плачеш? (Роблячи все, щоб спровокувати бійку, я ніби випадково вдарив його в ніс дверима від ванної і штовхнув його на автомат з напоями, так що він випустив на підлогу свої бридкі сирні палички, але замість стрибнути на мене — чого я домагався — лише скривився й пішов геть, не сказавши ні слова.)

Не всі уникали мене, звичайно. Багато учнів залишали цидулки й подарунки в моїй шафці (включно з Ізабеллою Кушинг і Мартиною Ліхтблау, найпопулярнішими дівчатами в моєму класі), а мій давній ворог Він Темпл із п’ятого класу здивував мене, підійшовши й міцно мене обійнявши. Але більшість людей ставилися до мене з обережною, напівнажаханою чемністю. Звичайно, я прилюдно не плакав і не турбував інших своєю поведінкою, але всі вони уривали розмови на півслові, коли я сідав біля них за обідній стіл.

Натомість люди дорослі приділяли мені надто багато уваги, яка не могла не бентежити мене. Мені рекомендували завести щоденник, частіше розмовляти з друзями, виготовити колаж пам’яті (усі ці поради, як на мене, були божевільними — інші діти уникали мене, навіть коли я поводився цілком нормально, і найменше мені хотілося б привертати до себе увагу, ділячись із людьми своїми почуттями або виготовляючи терапевтичні вироби в кімнаті мистецтв). Схоже, я провів забагато часу, стоячи в порожніх класних кімнатах та офісах (втупившись поглядом у підлогу, бездумно киваючи головою) зі співчутливими вчителями, які просили мене залишитися після уроків або відводили мене вбік, щоб поговорити зі мною. Мій учитель англійської мови містер Нойспайл, сидячи за своїм столом, розповів мені жахливу історію про те, як його мати померла від рук некомпетентного хірурга, а потім поплескав мене по плечу й подарував чистий блокнот для записів; шкільний консультант місіс Свонсон показала мені кілька дихальних вправ і сказала, що я можу забути про своє горе, виходячи на вулицю й кидаючи в дерево кубиками льоду; навіть містер Боровскі (він викладав математику, а тому його очі не світилися так яскраво, як в інших учителів) відвів мене в коридорі вбік і, розмовляючи дуже тихо на відстані двох дюймів від мого обличчя, розповів мені, яким винним він почувається після того, як його брат загинув в автокатастрофі. (Про провину часто йшлося в цих розмовах. Чи мої вчителі вважали, як і я вважав, що я винний у смерті матері? Схоже, так.) Містер Боровскі почувався таким винним через те, що дозволив братові вести машину п’яним після вечірки, що навіть протягом короткого часу думав накласти на себе руки. Може, і я мав подумати про самогубство. Але самогубство не вирішувало проблеми.

Я вислуховував усі ці поради чемно, зі скляною посмішкою і палахкотючим відчуттям нереальності. Чимало дорослих тлумачили моє заціпеніння як позитивний знак. Особливо мені запам’яталося, як містер Бімен (надміру церемонний британець у своєму пришелепкуватому твідовому кашкеті шофера, якого, попри співчутливе ставлення до мене, я зненавидів ірраціонально як винуватця материної смерті) похвалив мене за мою зрілість і за те, що я «страшенно добре» даю раду своїй ситуації. Можливо, я і справді добре давав раду своїй ситуації, не знаю. Безперечно, я не плакав гіркими слізьми, не розбивав кулаками шибки й не робив нічого такого, що, як мені здавалося, робили люди, котрі почувалися так само, як я. Але іноді горе накочувалося на мене такими хвилями, що я задихався. А коли хвилі відкочувалися назад, я дивився на рештки катастрофи, освітлені таким різким, порожнім і моторошно яскравим світлом, що забував про той час, коли світ був яким завгодно, але не мертвим.