Розділ ІІІ

Після своїх шкільних занять Енді вдома просив у мене пробачення, мовляв, він повинен навчатися, «на жаль, це необхідно», пояснив він, шморгаючи носом і втираючись рукавом. Його вчення вимагало від нього великих зусиль (це так, ніби спускаєшся в пекло), і він не міг розслабитися бодай на день. І тоді як він трудився над своїми домашніми завданнями, котрі здавалися нескінченними (з хімії та математики, американської історії, англійської мови, астрономії, японської мови), я сидів на підлозі, прихилившись спиною до його комода, мовчки рахуючи: у цей час лише три дні тому вона була жива, лиши чотири дні, лише тиждень тому. Подумки я згадував про те, щó ми їли протягом тих останніх днів, які передували її смерті: згадував наш останній візит до грецького ресторану, наші останні відвідини ресторану «Шун Лі Пелес», останній обід, який вона зготувала для мене (спагеті карбонара) й передостанній обід (страва, яка називалася куркою по-індійському, цю страву її навчила готувати мати ще в Канзасі). Іноді, аби здавалося, що я чимось зайнятий, я гортав давні випуски японського коміксу «Сталевий алхімік» або комікси за творами Г. Веллса, що їх Енді мав у своїй кімнаті, — але не міг зрозуміти жодного малюнка. Здебільшого я дивився на голубів, які сідали, махаючи крильми, на підвіконня, поки Енді заповнював незліченні клітини літерами хірагани[20] — його коліно підстрибувало під столом у міру того, як він працював.

Кімната Енді — спершу велика спальня, яку Барбури поділили на дві частини, — дивилася на Паркову авеню. У години пік на пішохідних переходах ревли клаксони, а вікна палахкотіли золотом, гаснучи тоді, коли рух на вулицях починав рідшати. Протягом ночі (освітлюваної фосфоресцентним світлом вуличних ламп, фіолетові ночі міста ніколи не ставали зовсім чорними) я перевертався з боку на бік, відчуваючи, як низька стеля над другим поверхом ліжка важко тисне на мене, й іноді мені здавалося, що я лежу під ліжком, а не на ньому.

Чи було можливо так сумувати за кимось, як я сумував за своєю матір’ю? Я так сумував за нею, що мені хотілося померти: то була тяжка фізична туга, схожа на страждання без повітря під водою. Не в змозі заснути, я намагався пережити всі свої найкращі спогади про неї — заморозити її у своїй свідомості, щоб ніколи не забути про неї, але замість днів народження та щасливих часів я пам’ятав про всілякі дрібниці: наприклад, як за кілька днів до своєї смерті вона зупинила мене в дверях і скинула нитку з мого шкільного піджака. З якоїсь причини це був один із найчіткіших спогадів, які я зберігав про неї: її зсунуті докупи брови, точний рух руки, яку вона простягла до мене, усе інше. Також кілька разів, важко переходячи від дрімоти до сну, я раптово сідав у ліжку, почувши її голос, який чітко й виразно промовляв у моїй голові зауваження, які вона робила тоді або тоді, але я про них забув, наприклад, казала: «Кинь мені оте яблуко. Цікаво, там, де ґудзики, — це перед чи зад?» Або: «Ця канапа, мабуть, скоро розвалиться».

Світло з вулиці ковзало по чорних смугах підлоги. Я з тугою думав про власну спальню, яка була лише за кілька кварталів звідси; про моє вузьке ліжко з потертою червоною ковдрою. Блищать зірки на стелі, на стіні поштівка з кадром із «Фракенштейна» Джеймса Вейла. Пташки знову повернулися в парк, нарциси розквітли. У цю пору року, коли погода була гарною, ми часом прокидалися рано-вранці й ішли пішки через парк замість сідати в автобус до Вест-Сайду. Якби я тільки міг повернутися назад і змінити те, що відбулося, якось перешкодити йому відбутися. Чому я не наполіг, щоб ми пішли снідати замість іти в музей? Чому містер Бімен не запросив нас до школи у вівторок або четвер?

На другий або третій вечір після того, як загинула моя мати, — і після того, як містер Барбур водив мене до лікаря, щоб з’ясувати причину мого головного болю, — Барбури давали велику вечірку у своєму помешканні, скасувати яку було вже пізно. Лунав якийсь шепіт, були приготування до вечірки, яких я майже не помічав.

— Думаю, — сказала місіс Барбур, увійшовши до кімнати Енді, — тобі з Тео буде краще тут. — Попри її легкий тон не випадало сумніватися, що йшлося не про пропозицію, а про наказ. — Там пануватиме велика нудьга, й навряд чи вам буде весело. Я скажу Етті, щоб вона принесла вам тарілку або дві з кухні.

Енді і я сиділи поруч на нижній койці його ліжка, їли коктейль із морепродуктів та канапки з артишоками з паперових тарілок — тобто він їв, а я сидів із неторканою тарілкою на колінах. Він поставив на DVD фільм із роботами, що вибухали, металевим дощем і полум’ям. Із вітальні долинало цокання келихів, запах воску зі свічок і пахощі парфумів, раз у раз лунав дзвінкий сміх. Піаніст блискуче виконував джазове аранжування «It’s All Over Now, Baby Blue»[21], що, здавалося, долинала до нас із паралельного світу. Усе було втрачено, мене більше не брали до уваги: цілком дезорієнтований, я перебував у чужому помешканні, з чужою родиною, почувався цілком виснаженим, слабким, розгубленим, майже плаксивим, наче в’язень, якого допитували багато днів, не дозволяючи спати. Знову й знову я думав, що мені пора повернутися додому, й у мільйонний раз розумів, що не можу.

Через чотири дні, а може, п’ять, Енді завантажив книжками свій розтягнутий рюкзак і повернувся до школи. Весь той день і наступний я дивився по телевізору «Turner Classic Movies»[22], бо саме цей канал дивилася моя мама, коли поверталася з роботи. Вони показували кінофільми за творами Ґрема Ґріна: «Відомство страху», «Людський фактор», «Повалений ідол», «Зброя для найму». На другий вечір, коли я чекав, що показуватимуть «Третю людину», місіс Барбур (уся вдягнена у Валентіно, вона йшла на якусь подію, що відбувалася в музеї Фріка) увійшла до кімнати Енді й повідомила, що завтра я піду до школи.

— Так будь-кому буде недобре, — сказала вона. — Сидиш тут зовсім сам. Це тобі не на користь.

Я не знав, що їй сказати. Сидіти перед телевізором і дивитися фільми було єдиною моєю діяльністю після смерті мами, що бодай трохи здавалася нормальною.

— Настав час, щоб ти повернувся до якоїсь рутини. Завтра ти до неї повернешся. Я знаю, тобі так не здається, Тео, — сказала вона, коли я нічого не відповів, — але бути заклопотаним — це єдине, що допоможе тобі почуватись нормально.

Я непохитно дивився в телевізор. Я не був у школі від того дня, після якого загинула моя мати, і, доки я туди не повертався, її смерть здавалася, так би мовити, неофіційною в якомусь розумінні. Та коли я туди прийду, вона стане публічним фактом. Крім того, думка про повернення до звичайного повсякдення здавалася мені зрадливою, хибною. Я переживав шок щоразу, коли згадував: її вже нема на світі. Кожна нова подія — усе, що я робитиму протягом решти свого життя, — розлучатиме нас усе більше й більше. Дні, коли її вже не буде, — відстань між нами, яка дедалі зростатиме. З кожним днем мого життя вона буде все далі й далі від мене.

— Тео.

Я сполохано подивився на неї.

— Крок за кроком. Інакше ти не зможеш вийти зі свого стану.

Наступного для по телевізору мали показувати марафон шпигунських фільмів про Другу світову війну («Каїр», «Прихований ворог», «Кодове ім’я Смарагд»), тому я дуже хотів залишитися вдома, щоб подивитися їх. Натомість я виліз із ліжка, коли містер Барбур просунув голову у двері, щоб розбудити нас («Підйом, гопліти!»), і доплентався до автобусної зупинки разом з Енді. День був дощовий і досить холодний, тому місіс Барбур примусила мене вдягти поверх мого одягу старе вовняне пальто Платта, яке зовсім мені не личило. Менша сестра Енді Кітсі танцювала попереду нас у своєму рожевому плащику, обминаючи калюжі й удаючи, що нас не знає.

Я знав, що мої перші відвідини школи будуть жахливими, й переконався в цьому від першої секунди, коли ввійшов до світлого холу і вдихнув знайомий шкільний запах: цитрусовий дезінфектант і щось схоже на сморід від старих шкарпеток. У коридорі висіли оголошення, написані від руки: додаткові тренування по тенісу й уроки кулінарного мистецтва, проби акторів до вистави «Дивна парочка», екскурсія на острів Елліс і квитки на «Весняний концерт» у стилі свінг, які ще можливо купити; важко було повірити, що світ загинув, а всі ці безглузді види діяльності досі тривають.

Як дивно: коли востаннє я сюди приходив, вона ще була жива. Знову й знову я про це думав, і щоразу по-іншому. Вона була жива, коли я востаннє відкривав цю шафку, коли востаннє розгортав цей паскудний підручник з біології, коли востаннє бачив, як Лінді Мейзел маже собі губи блиском пластиковою паличкою. Годі було повірити, що я не можу повернутися назад до цих миттєвостей, до того світу, коли вона ще не померла.

— Співчуваю.

Так казали знайомі, навіть ті люди, які ніколи не озивалися до мене. Інші люди, які сміялися й розмовляли в коридорах, замовкали, коли я їх проминав, дивлячись на мене серйозним або запитальним поглядом. Інші не звертали на мене ані найменшої уваги — так грайливі собаки не звертають уваги на хворого або покаліченого пса в їхньому оточенні; вони або не дивилися на мене, або розступалися переді мною, або веселилися навколо мене, ніби мене там не було.