Розділ ІІІ

— Я не хочу, щоб мене віддали до притулку!

— І правильно робиш, хлопче! — голосно сказала дівчина з рожевим волоссям, що сиділа за сусіднім столом, де розташувалися завсідники нічних клубів. — Нещодавно «New York Post» тільки й писала про Джонтея та Кешона Дайвенсів, одинадцятирічних близнюків, яких ґвалтував і морив голодом їхній опікун десь неподалік Монінгсайд Гайтс.

Енріке вдав, ніби не почув шпильки.

— Зрозумій, ми прийшли, щоб допомогти тобі, — сказав він, поклавши руки на стіл. — І ми також готові розглянути інші варіанти, якщо вони допоможуть тримати тебе в безпеці й задовольняти твої потреби.

— Ви не сказали, що я не зможу повернутися додому!

— Розумієш, міські установи перевантажені — sí, gracias[15], — сказав він офіціантові, який прийшов долити йому кави в чашку. — Але іноді можна знайти інший вихід, якщо ми приймемо тимчасову ухвалу, а надто в такій ситуації, як твоя.

— Ти розумієш, про що він каже? — Кореянка постукала нігтем по пластмасовій стільниці, щоб привернути мою увагу. — Ніхто не віддасть тебе до притулку, якщо знайдеться хтось, хто захоче пожити з тобою протягом якогось часу. Або навпаки.

— Протягом якогось часу? — повторив я.

З усієї її фрази це були єдині слова, які я зрозумів.

— Може, існує хтось інший, кому ми можемо зателефонувати, з ким тобі було б зручно пожити день або два? Можливо, хтось із твоїх учителів? Або друг вашої родини?

Не знаю чому, але я назвав їм телефонний номер мого давнього приятеля Енді Барбура — перший-ліпший, який спав мені на думку, можливо, тому, що це був перший телефонний номер, крім мого власного, який я завчив напам’ять. Та хоч Енді і я були добрими друзями в початковій школі (разом ходили в кіно, гостювали один в одного з ночівлею, разом займались орієнтуванням у літній школі в Центральному парку), я досі не розумію, чому його ім’я першим злетіло з моїх вуст, бо ми вже не були такими добрими друзями, як раніше. Після початкової школи ми віддалились один від одного й не бачилися по кілька місяців.

— Барбур, із літерою «у», — сказав Енріке, записавши прізвище. — Хто вони тобі, ці люди? Друзі?

— Так, — відповів я. Я знав їх протягом практично всього свого життя. Барбури жили на Парк-авеню. Енді був моїм другом від третього класу. — Його батько обіймає важливу посаду на Волл-стріт, — сказав я і відразу замовк.

Мені раптом згадалося, що батько Енді протягом невідомого мені часу лікувався в психіатричній лікарні Коннектикуту від «виснаження».

— А що ти скажеш про його матір?

— Вони подруги з моєю мамою.

(Це була майже правда, але не зовсім, бо, хоча взаємини між ними й були дружніми, моя мати не була досить багатою й не мала таких суспільних зв’язків, щоб бути рівнею такій героїні світської хроніки, як місіс Барбур.)

— Я питаю не про те. Де вона працює?

— Вона займається доброчинністю, — сказав я після розгубленої паузи. — Як-от організація виставки старовини в Арсеналі.

— Отже, вона домогосподарка?