Розділ ІІ

Тиша, яка панувала в помешканні, дратувала мене. Вода шуміла в трубах, а вітер підступно проникав крізь жалюзі. Позаяк я марно сидів на краєчку ліжка з відчуттям, що мушу щось робити, я знову зателефонував і залишив іще одне послання, цього разу неспроможний утриматися від тремтіння в голосі: «Мамо, я забув тебе повідомити, що я вдома. Будь ласка, зателефонуй, як тільки зможеш, гаразд?» Потім зателефонував до її офісу і про всяк випадок залишив послання й там.

Відчуваючи, як смертельний холод розтікається в моїх грудях, я повернувся до вітальні. Постоявши там кілька хвилин, підійшов до дошки повідомлень, яка висіла на кухні, подивитись, чи вона не залишила там мені цидулку, хоч уже знав дуже добре, що ні, не залишила. Повернувшись до вітальні, я знову визирнув на метушливу вулицю. Чи не побігла вона до аптеки або до продуктової крамниці, не наважившись розбудити мене? Якась моя частина хотіла, щоб я вибіг на вулицю й пошукав її, але було безглуздо думати, що я зможу помітити її в розвихреному натовпі людей, які поверталися додому з роботи, а крім того, я боявся, що, покинувши помешкання, проґавлю її дзвінок.

Настав час зміни консьєржів. Коли я зателефонував униз, то сподівався, що слухавку візьме Карлос (найстарший і найавторитетніший із портьє), а то й Хосе, великий веселий домініканець, мій улюбленець. Але ніхто не відповідав дуже довго, аж поки нарешті я почув тонкий, тремтливий голос із акцентом, який сказав:

— Хельо?

— Хосе там?

— Ні, — відповів голос. — Ні. Подзьвоніть потім.

Я зрозумів, що це той самий переляканий хлопець-азіат у захисних окулярах і гумових рукавицях, який натирав підлогу, прибирав сміття й виконував іншу чорну працю в будинку. Консьєржі (що, либонь, не знали його імені, як і я) називали його «новачком» і нарікали на начальство, яке надіслало їм помічника, який не знає ні англійської, ні іспанської мови. Вони звинувачували його в усьому, що відбувалося в будинку не так: новачок погано підмітав хідники, складав пошту не там, де вона мала бути, й залишав подвір’я брудним.

— Подзьвоніть потім, — здається, саме це сказав новачок.

— Ні, стривайте! — сказав я, коли він уже зібрався повісити слухавку. — Мені треба поговорити з кимось.

Збентежена пауза.

— Там іще хтось є? — запитав я. — Це терміново.

— Ага, — сказав голос тоном, який вселив мені надію.

Я відчував, як важко він дихає в мовчанці.

— Це Тео Декер, — сказав я. — Із квартири 7-Сі. Я не раз бачив тебе внизу. Моя мати не повернулася додому, і я не знаю, що мені робити.

Тривала розгублена мовчанка.

— Сім, — повторив він, наче це була єдина частина мого речення, яку він зрозумів.

— Моя мати, — повторив я. — Де Карлос? Невже там нікого нема?

— Пробачте, дякую, — сказав він панічним голосом і повісив слухавку.

Я теж повісив слухавку, дуже схвильований, і, постоявши нерухомо кілька хвилин у центрі вітальні, підійшов до телевізора й увімкнув його. Місто перетворилося на суцільний хаос. Мости до зовнішніх кварталів були перекриті, і це пояснювало, чому Карлос та Хосе не змогли приїхати на роботу, але я не бачив нічого, що допомогло б мені зрозуміти, чому моя мати затримується й не може прийти додому. По телевізору оголосили номер, на який можна було зателефонувати, коли когось не могли знайти. Я записав його на клаптику газети й дав собі слово, що коли рівно через півгодини вона не повернеться, то я зателефоную.

Записавши номер, я відчув себе впевненіше й трохи заспокоївся. З якоїсь причини відчув упевненість у тому, що процес запису телефонного номера магічним чином примусить її ввійти у двері. Та коли минули сорок п’ять хвилин, а потім і година, а вона все ще не прийшла, я вже не міг терпіти і все ж таки зателефонував (ходив туди-сюди і, поки чекав, що хтось мені відповість, не відривав нервового погляду від телевізійного екрану, де рекламували матраци та стереосистеми, швидка безкоштовна доставка, кредит без документів).