Розділ ІІ

— Можливо, тобі слід прийти до Арсеналу. Там збирають родини — ти знайдеш їжу, гарячу каву й людей, із якими можна поговорити.

— Але я хочу запитати вас, чи є мертві люди, чиї прізвища вам невідомі? Або поранені?

— Послухай-но, я розумію твою тривогу. Я дуже, дуже хотіла б допомогти тобі, але я не можу. Ми зателефонуємо тобі відразу, як тільки в нас буде якась конкретна інформація.

— Я хочу знайти свою матір! Будь ласка! Вона, мабуть, десь у лікарні. Ви можете підказати мені, де її шукати?

— Скільки тобі років? — із підозрою в голосі запитала жінка.

Після ніякової мовчанки я повісив слухавку. Протягом кількох розгублених хвилин дивився на телефон, відчуваючи полегкість, але водночас і провину, так ніби я зачепив якусь річ, вона впала на підлогу й розбилась. Коли я подивився на свої руки й побачив, що вони тремтять, мені раптом спало на думку — якось безособово, ніби я помітив, що батарейка мого айпода розрядилася, — як давно я нічого не їв. Ніколи у своєму житті, крім того випадку, коли захворів на шлунковий вірус, я так довго не голодував. Тож я пішов до холодильника, знайшов там свою коробку із рештками локшини ло-мейн, моєю вчорашньою вечерею, й жадібно з’їв її, стоячи біля кухонної стійки, почуваючи себе безпорадним і беззахисним у світлі горішньої лампи. Хоч у холодильнику зосталося ще яйце фу-юнг із рисом, я залишив його для мами, якщо вона прийде голодною. Було близько півночі, й для неї буде надто пізно, щоб замовити якусь страву з продуктової крамниці. Закінчивши вечеряти, я помив свою виделку та чашки з-під кави, випитої сьогодні вранці, й витер стійку, щоб їй нічого не залишилося робити, коли вона прийде: вона буде задоволена, сказав я собі рішуче, коли побачить, що я прибрав на кухні для неї. Вона зрадіє також (принаймні я так думав), коли побачить, що я врятував картину. Щоправда, може й розгніватись. Але я все їй поясню.

Телевізор повідомляв, що вони тепер знають, хто відповідальний за вибух: партії, що їх називали то «екстремістами правого крила», то «доморослими терористами». Ті особи влаштувалися на службу до компанії з перевезення та зберігання речей; за допомогою невідомих спільників, що працювали в музеї, вони заховали вибухову речовину під порожнистими дерев’яними платформами в музейній крамниці, на яких виставлялися поштівки та книжки з мистецтва. Дехто зі зловмисників загинув; деяких заарештували, іншим пощастило втекти. У телевізійних новинах розповідалося про інші подробиці, але їх було надто багато, щоб я міг запам’ятати.

Я тепер намагався висунути шухляду на кухні, яка застрягла відтоді, як батько покинув нас. У ній не було нічого, крім формочок для печива, кількох давніх шампурів для фондю, та ножів для цедри, якими ми ніколи не користувалися. Мама понад рік намагалася викликати когось зі служби місцевого обслуговування, щоб полагодили цю шухляду (а також зламану дверну ручку, кран, який пропускав воду, та з десяток інших дрібних речей). Я взяв ніж для масла й застромив його під шухляду, намагаючись не обдерти фарбу більше, аніж вона була вже обідрана. Вибух досі глибоко відлунював у моїх кістках та у вухах. Та ще гірше, я досі відчував запах крові, присмак солі та олова від неї у своєму роті. (Я відчуватиму його протягом багатьох днів, але тоді я ще цього не знав.)

Я докладав усіх зусиль, щоб висунути шухляду, й водночас думав, чи не зателефонувати комусь і кому саме. Моя мати була єдиною дитиною у своїх батьків. Теоретично я мав іще одного діда й бабусю — батька та мачуху свого батька, вони жили десь у штаті Мериленд, — але я не мав найменшого уявлення по те, як сконтактувати з ними. Взаємини між моїм батьком і його мачухою Дороті, іммігранткою зі Східної Німеччини, яка працювала прибиральницею в офісному центрі, перш ніж мій дід одружився з нею, були не вельми приязними. (Мій батько майстерно володів мімікою, і він із жорстокою точністю імітував Дороті: така собі домашня фрау на батарейках із завжди стиснутими губами та розхитаними рухами. Й акцентом, схожим на мову Курта Юргенса в «Битві за Британію»). Та хоч мій батько й не міг терпіти Дороті, його головним ворогом був дід Декер: високий, гладкий, грізний на вигляд чоловік із червоними щоками й чорним волоссям (пофарбованим, я думаю), який полюбляв камізельки та яскраві шотландки й вірив, що шмагати дітей — це найефективніший спосіб їх виховання. «Це не пікнік» — саме таку фразу я насамперед пов’язував із дідом Декером, бо мій тато часто казав щось на зразок «життя з тим виродком було мало схоже на пікнік» або «повірте мені, обід у нашому домі — то був не пікнік». Я зустрічався з дідом Декером та Дороті лише двічі у своєму житті, у напружених ситуаціях, коли моя мати сиділа в пальті на канапі, нахилившись уперед і тримаючи сумочку в себе на колінах, а її мужні зусилля зав’язати розмову поринали в пісок. Єдине, що залишилося мені в пам’яті від тих зустрічей, були силувані посмішки, важкий запах від тютюну у вишневій люльці діда Декера, який не вельми приязно остерігав мене не торкатися своїми липкими брудними руками його іграшкової залізниці (альпійське село займало цілу кімнату в їхньому домі і, як він стверджував, коштувало десятки тисяч доларів).

Я зігнув лезо ножа, надто сильно запихаючи його під шухляду, — то був один із найкращих маминих ножів, срібний, який належав її матері. Я хоробро спробував розігнути його, закусивши губу й цілком зосередившись на своєму завданні, а бридкі спалахи минулого дня кружляли довкола і били мене в обличчя. Намагання не думати про нього нагадували спроби перестати думати про фіолетову корову з дитячого віршика. Але тільки про неї й думалося.

Несподівано шухляда відкрилася. Я подивився на купу навалених у ній речей: іржаві батарейки, зламана тертка для сиру, формочки для печива у формі сніжинок, якими мати востаннє користувалася, коли я ходив у перший клас, разом із пожмаканими старими меню їжі на винос із ресторанів «Віанд», «Шун Лі Пелес» та «Дельмоніко». Я залишив шухляду цілком висунутою — щоб вона відразу побачила її, коли ввійде, — потім пішов до канапи, загорнувся в ковдру й примостився так, щоб не відривати погляду від вхідних дверей.

Голова в мене йшла обертом. Протягом тривалого часу я тремтів і дивився почервонілими очима на екран телевізора, де миготіли голубі тіні. Новин більше не передавали; знову й знову показували нічні знімки музею (що здавався тепер цілком нормальним, крім жовтої поліційної стрічки, досі натягнутої через хідник, озброєних охоронців на вході та клубів диму, які вряди-годи підіймалися в яскраво освітлене небо).

Де вона? Чому досі не прийшла додому? Вона, звичайно, все мені пояснить; вона скаже, що це було не варте переживань, і я зрозумію, яким був дурнем, отак хвилюючись, що її нема.

Щоб викинути її з голови, я зосередився на інтерв’ю, яке вже показували ввечері й тепер передавали вдруге. Куратор в окулярах, твідовому піджаку й краватці-метелику — явно схвильований — говорив про те, яка це дурість — не пускати фахівців у музей, щоб вони оглянули шкоду, завдану творам мистецтва. «Атож, — казав він, — я розумію, що йдеться про місце злочину, але ці картини надто чутливі до змін повітря й температури. Їх можуть пошкодити вода, хімікати або дим. Ми тут із вами розмовляємо, а неоціненні твори мистецтва тим часом руйнуються. Надзвичайно важливо, щоб працівники музею та куратори одержали дозвіл негайно відвідати ті кімнати, де зберігаються головні картини, й оцінити, якої шкоди вони зазнали».

Несподівано задзвонив телефон — неймовірно гучно, наче будильник, який розбудив мене з наймоторошнішого сну в моєму житті. Годі описати почуття полегкості, яке я пережив. Я спіткнувся й мало не впав обличчям на підлогу — так поспішав схопити слухавку. Я був переконаний, що телефонує мати, але подивився на визначник номера й застиг: NYDoCFS.

Нью-Йоркське управління — чого? Коротко завагавшись, я схопив слухавку.

— Алло?

— Здрастуйте, — сказав голос тоном приглушеної чемності, яка примусила мене похолонути. — З ким я розмовляю?

— З Теодором Декером, — сказав я, захоплений зненацька. — Хто це?

— Здрастуй, Теодоре. Мене звуть Марджорі Бет Вайнберг, я соціальний працівник у Департаменті дитячого й сімейного обслуговування.