Розділ ІІ

Зрештою мені відповіла жінка дуже діловитим голосом, уся — бізнес. Вона записала прізвище моєї матері й сказала, що її немає в «її списку», але якщо вона там з’явиться, то мені неодмінно зателефонують. Лише коли я повісив слухавку, мені спало на думку запитати, про який список вона говорила, й після тривалого періоду тривоги, ходячи по колу через усі чотири кімнати з моторошним передчуттям у серці, висовуючи шухляди, знімаючи з полиць книжки й ставлячи їх назад, увімкнувши комп’ютер матері й дивлячись, чи не знайду я чогось у Ґуґлі (не знайшов нічого), я знову зателефонував, щоб поставити своє питання.

— Її немає в списку загиблих, — сказала мені не та жінка, якій я спочатку телефонував, дивно буденним голосом. — І в списку поранених.

Моє серце ожило.

— Отже, з нею все гаразд?

— Я хочу лише сказати, що ми не маємо ніякої інформації про неї. Ти дав нам свій номер телефону раніше, щоб ми могли тобі подзвонити в разі потреби?

— Так, — сказав я, — мені пообіцяли зателефонувати, якщо виникне потреба.

— Обіцяємо негайну доставку і встановлення, — повідомило телебачення. — Не сумнівайтеся в цьому й просіть, щоб вам дозволили оплату протягом шістьох місяців.

— У такому разі бажаю всього найкращого, — сказала жінка й повісила слухавку.

Тиша в помешканні була неприродною; навіть голосна балаканина з телевізора її не порушувала. Двадцять одну людину було вбито, «ще десятки» поранено. Марно я намагався заспокоїти себе цією цифрою: двадцять одна людина — це ж не так і багато. Це не дуже щільно заповнений публікою кінотеатр або навіть не зовсім заповнений автобус. Це було лише на троє людей менше, аніж моя група на уроках англійської. Але незабаром нові сумніви й новий страх стали збиратися навколо мене, і я ледве стримував себе від того, щоб не вибігти з помешкання, викрикуючи її ім’я.

Та хоч як мені хотілося вибігти на вулицю й пошукати її, я знав, що повинен сидіти вдома. Ми маємо зустрітися в цій квартирі, такою була наша домовленість, незламна угода ще відтоді, як я ходив до початкової школи й прийшов звідти з книжкою «Правила поведінки в надзвичайній ситуації», де мультяшні мурахи в респіраторах заготовляли припаси й готувалися до якоїсь неназваної катастрофи. Я розв’язував кросворди й відповідав на спеціальні запитання («Який одяг найкраще покласти до валізи на випадок катастрофи?» А. Купальник. Б. Гавайську спідничку. В. Алюмінієву фольгу»), а разом із матір’ю склав «Сімейний план дій у нещасних випадках». План у нас був простий: ми зустрічаємося вдома. А якщо хтось не зможе потрапити додому, він зателефонує. Але час минав, а телефон не дзвонив, і рахунок смертей у новинах зріс до двадцяти двох людей, а потім і до двадцяти п’ятьох. Я знову зателефонував на міський номер катастроф.

— Слухаю, — сказала жінка спокійним голосом, який мене розлютив. — Я бачу, що ти нам уже телефонував, ми внесли ім’я твоєї матері до списку.

— Але, може, вона в лікарні абощо?

— Можливо. Хоча, боюся, я не можу цього підтвердити. Як тебе звуть, ти сказав? Чи не хочеш ти поговорити з нашим психологом?

— До якої лікарні везуть поранених?

— Пробач, але я не знаю…

— «Бет Ізраель»? «Ленокс Гілл»?

— Зрозумій, це залежить від поранення. Люди мають травми очей, опіки, усі види покалічень. Різних людей оперують у всіх лікарнях міста…

— А як щодо тих людей, про чию смерть повідомляли лише кілька хвилин тому?

— Я тебе розумію і хотіла б допомогти тобі, але боюся, що в моєму списку немає Одрі Декер.

Я нервово ковзнув поглядом по вітальні. Книжка моєї матері («Джейн і Пруденс» Барбари Пім) лежала сторінками вниз на спинці канапи; один із її тонких кашемірових кардиганів звисав зі стільця. Вона мала кардигани всіх кольорів. Цей був блакитним.